?

Log in

entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
Андрій Заливчий (1928) - AMY
81412
81412
Андрій Заливчий (1928)
[2]

АНДРІЙ ЗАЛИВЧИЙ

(До 10-их роковин зо дня смерти).

Наше молоде покоління, наш новий український читач, дуже мало знає одного з найактивніших борців за Жовтневу революцію — Андрія Заливчого. Одного з тих „перших хоробрих“, що за своє дуже коротке, але повне героїчного екстазу, життя встигли, поряд з революційною боротьбою, в'язницею, вигнанням, прикласти свої сили й здібності й до літератури.

Андрій Заливчий належить до тієї славної, в історії революційного руху, фаланги української революційної інтелігенції, яка в перші дні барикадних боїв, в ті рішучі дні, коли перед нею стало історичної ваги питання: — з ким і проти кого? — недвозначно й без вагання ступила на шлях боротьби за соціяльну революцію. Ця революційна інтелігенція, порвавши з націоналістичними, традиціями, неухильним, рішучим й ревним кроком йшла до сприйняття практики революційного пролетаріяту та його партії („боротьбисти“). Цим певним кроком і цим шляхом та дає й у передових лавах йшов і Андрій Заливчий, але на півдороги вмер смертю революціонера — борця на барикадах революції. Й після цього про Андрія Заливчого, як людину, борця й письменника ми дуже мало знаємо. Про нього майже нічого не написано, і папери та рукописи небіжчика чекають на свого упорядника й видавця.



У грудні минає 10 років з дня героїчної смерти Андрія Заливчого. Саме тепер нам і хочеться пригадати хоча коротенько про життя, роботу та творчість цього невтомного робітника революції*).

Народився Андій Заливчий на Полтавщині, в Опішанськнх Міських Млинах, в убогій селянській родині. Про своє вбоге дитинство він розповів у новелі „Їсти“, що вміщена в збірці „Зліт дитинства“, в цій єдиній літературній спадщині його.

Краще, з більшим заглибленням ніж у цій новелі розповісти не можна. Дитинство повне терпіння, горя й голодування; не тимчасового, а систематичного, якогось дико фатального зі струпами й гноєм на голові. Це дитинство не одного Заливчого. Це дитинство всіх дітей спролєтаризованої селянської верстви, що в голодних корчах перебивалося з дня на день.

Заливчому, щастить все таки, попасти до початкової школи. Гострий, допитливий розум, не-аби який хист хлопчика звертають на себе увагу вчителя, й за його допомогою Заливчий вступає в І-шу Харківську гімназію й одержує там стипендію. Скінчивши з успіхом гімназію, він поступає 1915 року на Юридичний Факультет Харківського ж Університету.

Ще за гімназіяльних років Заливчий працює над усвідомленням і організацією української соціалістичної молодя, а після гімназії виконує багато серйозніші партійні завдання. В січні 1915 року його з кількома товаришами заарештовують, як українських с.-р-ів і після піврічного ув’язнення засилають на Тургайщину в маленьке, дике татарське місто Іргіз (200 верст від Орську). Тут й застає його революція.

В цей перший період, як свідчить Гн. Михайличенко, Ан. Заливчий вже одверто провадив боротьбу з керівними органами українських с.-р., проти однобоко-націоналістичної їх політики. Тільки ця боротьба ще не набрала таких чітких організаційних форм, як це сталось пізніше (ІІ з’їзд УПСР.).

Про студенські роки Ан. Заливчого в нас майже нема нічого. В своїх „Фрагментах спогадів про Андрія Заливчого“ („Мистецтво“ 1919 р. ч. І ст. 21.) В. Коряк так передає:

„Авдиторія. Сидять байдужні, холодні люди. Апатично слухають. Але ось сидить молодесенький студент. Цілий — увага. Пильно, пильно вслухається ї лагідна посмішка осліплює чоло, а очі горять і сипляться блискавки. Це була сама божественна Молодість. Ціле буяння життя в постаті, виразі обличчя, очах. Це було щастям: бачити в людині таке пробудження — весняних, творчих сил, що ось-ось вибруньковуються і виявляють себе завтра. Такі обличчя не забуваються ї кидаються в вічі серед тисячного натовпу“.

На засланні молодому, з творчим буянням сил, Ан. Заливчому довелася пережити „Хронічне недоїдання“. Заробітку не було. Гроші приходило не акуратно. Та й присилати нікому було,

Та не зломило це все сил Ан. Заливчого. Після рев. 1917 року швидко вертає він на Харківщину, де бере активну участь в рев. житті: працює в Раді селянських депутатів та співробітничає в її газеті „Труд і Воля“.

При виборах у всеросійські установчі збори його висунули депутатом від Губкомом Партії та від ради селянських депутатів. Де далі авторитет Заливчого, як революціонера, відданного товариша, росте. Незабаром він стає одним з лідерів „Лівобережників“ (лівого крила партії, фракції інтернаціоналістів) і входить в Лівобережне бюро партії. Разом з тим працює в Полтаві: Спершу редагує часопис „Селянська Спілка“, а потім — „Соціальна Революція“. Його ЦК висуває кандидатом до укр. установчих зборів. Згодом його обрано на голову Полтавської ради робітничих депутатів.

Прибувши до Київа на нелегальний IV-й з'їзд УПСР., з рішучим настроєм і переконанням комуніста, Ан. Заливчий [3] вимагає негайного розриву з партією С.-Р’ів.

З'їзд спричинився до розколу партії й утворення групи боротьбистів, що Заливчий з де-яким ваганням, як свідчить Михайличенко, приймає. Тут же його обрано до Ц.К. партії, де ввесь час гетьманщини працює, як головний емісар внутрішніх справ партії.

З вибухом другої Української революції, повстання проти Гетьмана, Андрій Заливчий, як член Центр. Ревкому, виїжджає на Чернигівщину керувати повстанським рухом. Під його керівництвом на початку грудня у Чернигові почалось повстання. Перший виступ був удалий. Але згодом склались такі умови, що спричинилось до дезорганізації цього повстання. Після невдалого бою Ан. Заливчий, з кількома товаришами зробив спробу пробитися панцерником крізь гетьмансько-добровольчі лави. Спроба не вдалася. їх оточили вороги й Андрія Заливчого тут же було прибито багнетом і залишено посеред вулиці.

…— А над вечір — все укрив туман.
Сніг лягав (— так м’ягко, м’ягко танув… —)
На заціплений в руках наган,
На червоно-чорну рану.


Так писав тоді Вас. Еллан, в сильному, не зрівняному, що до революційного ораторського патосу, віршеві, що присвячений цій сумній, але героїчній смерті. Це сталося 13 грудня 1918 року.

Я не можу не навести тут ще одної дуже характерної цитати, яка подає синтезований образ Ан. Заливчого. Це цитата зі спогадів Г. Михайличенка, який майже рівно через рік так само трагічно загинув від руки деникінської контр-розвідки.

„Вічно бадьорий, з кипучою натурою, з невичерпаною енергією, з фанатичною вірою в перемогу своїх ідей, життєрадний, всебічно розвинений, дієздатний — він був підпорою для своїх товаришів в їх важкій боротьбі“.

Але недовелося Андрію Заливчому побачити свої ідеї втіленими в життя. Не довелось йому виявити цілком і свій літературний хист, який у нього безсумнівно був, ба навіть і побачити друкованими свої автобіографічні новелі. Вони з'явились через два місяці по його смерті окремою книжечкою зі вступною статтею Гн. Михайличенка. А трохи пізніше ціж 10 новель були вміщені в Альмасі „Червоний вінок“, що його видано в Одесі 1919 року. Андрій Заливчий не був письменником з фаху. Він писав инколи, принагідно. Його робота революційна забірала всю силу, енергію й час. Але й те, що залишилось, свідчить, що саме ця активність громадська й революційна стимулювала його, як письменника, й обумовила тематику його творчости.

Непогано зроблена новеля „Так я себе пригадую вперше“ хоча й в явно символістичних тонах, нівякому разі не є занепадницькою й безперспективною своїм змістом, як можна було б думати, її форма вислову, це данина письменника своїй добі (це саме ми маємо і в „Блакитному романі“ Г. Михайличенка), а її зміст — психологічне узагальнення такого життєвого факту, як народження сили голоти, над яким, з появою його на світ, в образі „довгих, товстих, дубових балок і чорних хрестів“, — нависла соціальна неправда в своєму хаосі й безвихідності.

В новелі „Зарізяка“ майстерно згущено фарби, сконденсованна мрійна психологічна уява дитини. В новелях „Родина“, „Хворий“, „Їсти“, „Обкладки“ розповів нам Заливчий свою безрадісну, важку, голодну автобіографію дитячих років. І розповів не сухо, протокольно, а майстерно увязуючи психологічні моменти, переживання дитини чи то з певною, дикою, побутовою ситуацію („Родина“), чи з родинним голодуванням та їх наслідками („Їсти“), чи з коханням убогої матері, для дітей якої „скупо було на ласки“ („Хворий“), чи з батьківською байдужістю до хворої дитини („Обкладки“). І в кожному цьому малюнку автор говорить, за те, шо він тонкий знавець дитини та її психології.

Не можна сказати, щоби Ан. Заливчий в своїх новелях цілком дотримувався як плану новелістичної побудови, так і художніх засобів вживаних при цьому. Більшість його новель це по суті не новелі, а коротенькі образи, психологічні шкіци, епізоди хоч і, як вже трохи було сказано, психологічно глибокі, життьово правдиві й емоційно напружені. Але у нього є декілька новель, які до певної мірі можуть витримати й формальну критику. Це такі, як „У школі“, „З благородніми дітьми“, „Їсти“. Мова новель „Зліт дитинства“ вражає своєю свіжістю, правильністю й пластичною гнучкістю. Й до цього очевидно Ан. Заливчий ставився з повною увагою й суворою вимогою знання справи.

Крім цих десяти новель, як творів оригінальних у Заливчого є низка перекладів, які так само в більшості й досі друку не побачили. З виданих знаємо: „Невже так треба“ (Л. Толстой), „Лист до Молоді“ (П. Кропоткін), „Нова нагірня проповідь“ (Кармелюк). Як довідуємось зі спогадів В. Коряка, та статті Г. Михайличенка, Ан. Заливчий у в’язниці 1916 року переклав з польської на українською мовою майже всі поезії у прозі Каз. Тетмаєра. В останні роки докінчив переклад; „Перша спроба соціяльної революції“ М. Бакуніна, та докінчував — „Нова наука права і держави“ Ан. Менгера.

Можливо що є ще багато так художніх, як і агітаційно-політичних та публіцистичних творів Ан. Заливчого які й досі нікому не відомі. Відомо ж те, що він приймав дуже активну участь ще за гімназіяльних часів в усіх нелегальних часописах, починаючи зі шкільних. І не раз говорив про видання нелегальної популярно-брошурової революційної літератури. Це все загублено чи то в тривожний час знищено й найти його або зовсім годі, або дуже важко. В усякому разі це негайна і не відкладна задача упорядника й дослідника наших перших піонерів і основоположників пролетарської літератури.

Зі смертю Ан. Заливчого цього „вічно бадьорого, з кипучою натурою, з невичерпаною енергією“ 25 літнього юнака робітниче-селянські маси втратили активного, дієздатного політичного діяча, а українська пролетарська література — талановитого новеліста, що мав всі дані посісти одно з перших місць в українській і взагалі пролетарській літературі. Але йому як його товаришам, Гн. Михайличенкові й В. Чумакові, не довелось навіть побачити першого розмаху й росту української пролетарської літератури. Це випало на долю, хоча й на дуже короткий час, його товаришеві до роботі і літературі, Василеві Еллану.

Отже в ці сумні роковини дня пролетарської літератури напрошується така думка: ідеологічні засади літератури й критики та революційна практика перших піонерів пролетарської літератури на Україні, Андрія Заливчого, Гната Михайліченка, Василя Чумака та Василя Еллана, це та міцна основа на якій стоїть й стоятиме вся молодша фаланга письменників Жовтня!

Гр. Костюк.

—————
*) Для біографічної канви ми користуємось з таких матеріалів:

1) Газета „Боротьба“ ч.ч. 56 (грудень 1918 р.) 13/70 (лютого 1919 р).
2) Передмова Г. Михайличенка до „Зліті дитинства“.
3) Ігнатій Михайлич (Гнат. Михайличенко) „Той час життя було мистецьким твором“ „Мистецтво“ ч. І 1919 р.
4) В. Коряк. „Фрагменти спогадів про А. Н. Заливчого“ — там же.



—————
Костюк Гр. Андрій Заливчий. До 10-их роковин зо дня смерти // Літературна газета. — 1928. — № 23 (41). — 1 грудня. — С. 2–3.

Tags:

Leave a comment