?

Log in

entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
Боєць революції (1967) - AMY
81412
81412
Боєць революції (1967)
[3]

Боєць революції

В. Галушко

Через терни

Рідкісної краси є куточок на Полтавщині, де в первозданній тиші розкинулося невелике село Міські Млини Зіньківського району. Тут мальовниче все: зелені гори, що підковою облягають околиці, привільні луки, всіяні купинами верболозів і верб. Ворскла — срібно вода, з крутими берегами ріка, далекі голубі ліси, з-за яких ранками розпускає пурпурові паруси гаряче сонце. І кожна стежина нагадує про Андрія Заливчого — людину з коротким, як спалах блискавиці, життям, доля якої у свій час хвилювала не одного пісняра.

Народився Заливчий в 1893 році. Слово «їсти» навчився вимовляти скоріше, ніж слово «мамо», бо сім’я повсякчас голодувала. Батько-селянин, тесляр непоганий, володів восьмушкою десятини землі. П’ятірко дітей, малих, як макове зерня, годували і зодягали батько і мати, проста, до часу зів’яла жінка. Мати на луці білила чуже полотно, ходила з сапою на поденщину, ладна була Ворсклу зупинити, аби за те принести додому коробку жита або клунок картоплі.

Діти часто хворіли, довго очунювали. Та як тільки яке зводилося на ноги, мати брала за руку, вела в найми. Зовсім малим, наймитуючи, Андрій пас свиней, корів. Пас за харчі. І все ж хазяї постійно дорікали шматком хліба, а скорі на розправу хазяйки норовили ще й лозиною відшмагати.

Якось у кінці вересня батько приніс з ярмарку буквар.

— Хлопцям до школи походити треба, — сказав, маючи на увазі Андрія та старшого сина Нестора.

В церковно-приходську школу брати пішли пізно восени, сіли за одну парту. Вчитель, літній, обтяжений великою сім’єю чолов’яга, почав свій урок з того, що попередив: віднині його не можна називати дядьком або ще якось, а слід величати Никандром Вікторовичем і що у школі не дозволяється говорити мужицькою мовою, а треба старатися говорити панською. За цим почав навчати молитви.

Після церковно-приходської школи стежки братів розійшлися. Нестір пішов найматися до економії місцевого багатія Рубінштейна, Андрій упросив батька віддати його в Опішнянську, так звану вищу, початкову школу.

З книгою подружився рано. Скільки разів бачили його односельчани на пастівнику, коли він, стирлувавши корів біля річки, схилився над книгою або, виструнчившись на березі ворскли, пристрасно читав:

Сини мої, гайдамаки,
Світ широкий, воля —
Ідіть, сини, погуляти,
Пошукати долі!


Схильні до пророцтва дядьки гомоніли:

— Цей, мабуть, церкви муруватиме!

Андрій тільки посміхався, зачувши таке. Незвичайні для сільського хлопчика запали думки в його голову. Андрій вирішив будь-що вступити до гімназії, що, як відомо, тоді було далеко не простою справою. Існував таємний наказ міністра освіти, згідно з яким директори гімназій мусили утримуватися від прийому дітей нижніх станів. За навчання належало платити. До всього, сільська початкова школа (нехай і вища) не давала знань, достатніх для вступних екзаменів.

Його університети

Галявини у своїй освіті юнак заповнював самотужки. Вдень працював на свинарнику Рубінштейна, а при світлі каганця сідав за підручники. Більше року ось так довчався. А наслідки були невтішні. Знайомі гімназисти взялися допомогти, але порадили переїхати в Полтаву, поближче до них. Андрій послухався. В Полтаві найнявся робітником до крамаря. Працював по 12—14 годин на добу і вчився. Перша спроба вступити до гімназії скінчилася плачевно, в нього навіть екзаменів не побажали прийняти. Довелося шапкувати перед всесильними ,принижуватися.

Тільки в 1910 році вступив до однієї з харківських гімназій. Спочатку весь віддався навчанню, захопивши здібностями вчителів. За рік два класи скінчив. У п’ятому класі став першим учнем. І це при тому, що з дому не присилали ні копійки, що сам заробляв на прожиття — мив посуд по харчевнях, брав у канцеляріях папери для переписування, а пізніше наймався репетитором синів чиновників і панків.

Він навчався у Харкові в роки революційного піднесення. В гімназіях, спеціальних середніх навчальних закладах молодь створювала напівлегальні гуртки. Заливчого теж захопив молодіжний рух. На лиспутах, влаштованих гімназистами, він гнівно розповідав про дикі звичаї села, про безвихідь безземельного селянства. Гімназисти відвідували гуртки сусідніх шкіл, тримали зв’язки з юнаками паровозоремонтного заводу. Незважаючи на те, що гуртки не мали певного політичного напрямку, з них не спускала очей поліція.

В 1913 році у розпал випускних екзаменів директор гімназії одержав депешу. Поліцейське управління пропонувало виключити з гімназії Заливчого, «оскільки означений політично неблагонадійний».

— Як, кращого учня позбутись? — обурилася педагогічна рада.

Два дні в директорському кабінеті не вщухали суперечки. Скінчилися вони тим, що вчителі відкинули домагання поліції. Більше того, по закінченні екзаменів педагогічна рада присудила йому золоту медаль. В тому ж році Заливчий вступив до Харківського університету на юридичний факультет.

А наступного року розгорілася перша світова війна. Ціни на все підскочили. В робітничих кварталах наростало невдоволення. Молодь перестала вірити в непохитність царського трону, зачитувалася літературою, де хоч мимохідь згадувалось про соціалізм.

У вирі подій

Десь у цю пору молодіжні гуртки Харкова, Полтави та інших міст Лівобережної України об’єдналися в спілку, яка прийняла назву Соціалістичної Юнацької Спілки. Було обрано нелегальний центральний комітет, до складу якого увійшов і Заливчий. Він тепер часто був в оточенні ровесників. Виступав з рефератами, запросто приходив посидіти на зборах. Приїжджаючи на канікули додому, часом і вдома виготовляв листівки, потім відвозив їх дл Харкова. Одного разу привіз додому нелегальні брошури, наділяв ними хлопців і дівчат, що приходили під вікна колядувати.

Поліція не турбувала, немовби забула про нього. Та це була тільки видимість. Як тільки в університеті почалися заворушення, викликані мобілізацією на фронт непокірно настроєних студентів, поліція завдала удару. Напередодні нового 1916 року була заарештована група студентів, разом з ними потрапив до в’язниці й Андрій.

Власті чомусь не поспішали влаштовувати суд, і студенти мали досить часу для дискусій та з’ясовування своїх політичних переконань. Один з в’язнів (пізніше він загинув в денікінській катівні) залишив спогади про перебування у в’язниці. Він писав про мужність, бойову вдачу Заливчого.

Андрій різко виступав проти імперіалістичної війни. Співрозмовники «жахалися сміливості… Заливчого і називали його більше, ніж пораженцем».

Щоб прискорити судовий процес Заливчий підбив в’язнів на голодовку, за що його перевели до іншої в’язниці.

Суд обрав для Заливчого сувору міру покарання: засудив його до заслання в глухий Іргіз — невеличке містечко в далекому Тургайському краю.

Іргіз… Оббиті вітрами глинобитні будиночки, степ. Влітку спека, безводдя, взимку — жорстокі бурани, завивання голодних вовків під ворітьми. Заливчому двадцять три роки. Він змарнів, засмаг до чорноти. Подружився з молодим тяжко хворим на туберкульоз харків’янином, таким же засланцем, як і сам. Обом дошкуляв голод. Коли він ставав нестерпним, Андрій виходив ловити рибу в пересохлій, гіркій, як настій полину, річечці. Паливо добував у степу — збирав кізяки, сухий курай. Пошта доставляла листи. Син робітника з паровозоремонтного заводу Михайло Трутень прислав раз і вдруге грошей. Так і жили.

Ще в Харкові Андрій оволодів кількома мовами: співучу польську полюбив. Це пригодилося. Заходився перекладати новели з польської. Мав намір зайнятися перекладом художніх творів з російської, але не встиг: на крилах весни прилинула звістка про революцію, повалення самодержавства. Радість для всіх була такою великою, що навіть хворий підбадьорився, почав збиратися в дорогу:

— Якщо вже й помирати, то вдома.

Як тільки повернувся до Харкова, Заливчий заходився розшукувати своїх колишніх друзів. Зайшов на одну квартиру — на фронті приятель, на другу — виїхав кудись. Про Соціалістичну Юнацьку Спілку тільки згадка лишилася. Не скріплена єдиною волею, вона розпалася.

Незвичним стало життя в містах і селах. Вони переживали мітингову гарячку. На гребінь революції спливла тьма-тьмуща партій, від кожної на збитих абияк трибунах виступали промовці. Клялися, обіцяли, просили, щоб громадяни підтримали їх на виборах до Рад. Заливчий, намагаючись осягти смисл того, що відбувається, ходив на мітинги. З цією ж метою їздив до Києва, зупинявся в Полтаві. Влітку надумав побути вдома. Ледве привітавши батька-матір, поринув у вир незаможницьких справ. В ті дні незаможники, вже не надіючись на запевнення Тимчасового уряд та Української Центральної ради, на власний розсуд почали розв’язувати земельне питання.

2 червня 1917 року на повітових зборах селяни постановили, щоб усі землі (державні, монастирські, церковні, кабінетські, поміщицькі та інші були передані трудовому народу без викупу. У волостях створювали земельні комітети, які мали розпоряджатися землею. У деяких селах, як, наприклад, у Більську, де земельний комітет був під впливом більшовиків, селяни встигли розподілити між собою не лише землю, а й майно тамтешнього дідича.

Де був Заливчий, з ким зустрічався після повернення додому, тепер прослідкувати неможливо. Земляки ставлять в заслугу йому створення земельних комітетів в Млинах, Опішні та в навколишніх селах, говорять про нього як про людину, що була у великій пошані у сільських низів. Напевне так, недарма, коли прийшов час, зіньківчани послали його делегатом на губернський з’їзд рад. Але про це пізніше.

Велику Жовтневу соціалістичну революцію і ленінські декрети Заливчий зустрів як здійснення волі трудового народу. Турбували його вісті з Брест-Литовська, де радянська делегація добивалася укладення справедливого і демократичного миру з німецьким угрупованням держав.

19 лютого Заливчий у числі десяти делегатів Зіньківського повіту прибув до Полтави на губернський з’їзд Рад. По тому тривожному часу з’їзд був велелюдний. Прибуло понад 800 чоловік.

Основним питанням порядку денного було питання про війну і мир. Доповідав народний комісар у військових справах В. Шахрай, який брав участь в переговорах з німцями в Брест-Литовську. Доповідач ганьбив Центральну раду, яка, підписавши «договір» з Німеччиною та Австро-Угорщиною, продала Україну її давнім недругам. Хвилюючись, повідомив, що окупанти наступають, їх війська досягли повітів Полтавщини. В прийнятій резолюції говорилося: «Вчинок делегації Центральної ради, яка вела такі сепаратні переговори і підписала окремий мир можна назвати тільки зрадою інтересів робітників і селян Росії і України».

З’їзд обрав новий склад губернського виконавчого комітету. Коли обирали голов виконкому, було назване ім’я Заливчого. Почулися вигуки:

— Хто це? Покажися!

Андрій підвівся у своїй студентській шинелі, заговорив:

— Наймит Рубінштейна… Студент… Повернувся з заслання…

— Дайош! — залунало звідусіль.

Так опинився він у вирі подій, що потрясали Полтавщину.

Губернія спішно готувалася дати гідну відсіч ворогові. Сільські незаможники добували зброю і гуртувалися в бойові загони. Залізничники Полтави споряджали бойовий технічний загін для відправки на фронт. Йшла евакуація цінностей з Полтави та інших міст. Ю. Коцюбинський, Е. Бош — видатні діячі українського народу їздили по селах, закликали трудівників вступати в червоногвардійські загони, котрі через свою малу чисельність не могли протистояти навалі окупантів.

У київському підпіллі

Під виглядом сіромахи-студента Заливчий пробрався до Києва, а в Києві, вщерть заповненому окупантами та їх прибічниками, віддав себе в розпорядження революційного підпілля, що саме збирало сили.

Андрію доводилося виконувати найрізноманітніші завдання. Обминаючи ворожі застави, їздив до партизанів Житомирщини, зустрічався з підпільниками Харківщини і Полтавщини. Якось налагодив друкування нелегальної літератури в Одесі. Особливо напружено працював у дні, коли на Україні назрівало загальне повстання на підтримку наступу українських червоних дивізій, які з допомогою російських пролетарів формували на Курський землі, в так званій нейтральній зоні.

Всі, кому доводилося близько знати Заливчого, відзначали його беззастережну віру в торжество Радянської влади на Україні, відданість революції.

Хвилююча дружба зародилася у нього з Василем Елланом (Блакитним) — поетом, одним з керівників підпілля.

Сьогодні живе в Києві член КПРС, колишня зв’язкова підпілля Лідія Євгенівна Вовчик. Вона добре пам’ятає Заливчого. Пригадує, як восени 1918 року вони вдвох розклеювали в Києві відозви до німецьких солдатів: «Революція у вашому фатерланді, поспішайте додому», — закликали солдатів підпільників. Біля казарми затримав патруль. Виплуталися тільки завдяки тому, що Заливчий володів німецькою мовою. Андрію вдалося переконати німця, що наблизилися вони до казарми випадково. Ще пригадує Заливчого хворим. Простуджений, він лежав в маленькій убого обставленій кімнатці. Їй, тоді ще зовсім юній дівчині, доручено було доглядати хворого. Одного разу, вже одужуючи, Заливчий попросив записати новелу. Він розповідав про власне дитинство.

«Був вечір, посеред хати стояв невеличкий стільчик: на ньому горіла лампа. Щось зробили мої брати, — зривалося із знекровлених губ Андрія, неначе на сповіді… — вони обидва були старші за мене. На низенькому стільці сиділа мати, тримаючи еа колінах малу сестру, і щось шила.

…Входить батько. Розповідають тепер, що він був п’яний… Я ж пригадую тільки, що то був батько і сильний чоловік. Він зняв чобота і став бити халявою матір по голові й по обличчю…

Я кинувся на ослінчик, а відтіля на запічок, тримавсь за карниз і визирав: дивився, як батько бив халявою матір.

І сміявся. Чудно було… от і сміявся…

А брати кинулися в різні кутки,позатулювали руками обличчя і плакали. І плакала сидячи мати. Кричала маленька сестричка».


Ця новела вперше побачила світ в 1919 році з сторінок одеського альманаху «Червоний вінок», вже після смерті автора. В 20-х роках новели Заливчого вийшли окремою збіркою. Їх вміщували в шкільні підручники. І нині літературознавці дають високу оцінку новелам, вважаючи, що вони лягли першою цеглиною в фундамент величної будови сучасної української радянської літератури.

В кінці 1918 року боротьба за владу Рад на Україні загострилася. 13 листопада в Німеччині повсталий пролетаріат повалив кайзера. Радянська Росія анулювала грабіжницький брестський договір і стала відкрито подавати допомогу українським дивізіям, що завершували формування в «нейтральній зоні». Революційні настрої охопили солдатів окупаційних корпуів. Солдати обрали Ради.

В цих умовах німецьке командування часто-густо не наважувалося подавати підтримку своїм лакеям — українським самостійникам, коли їх шарпали червоні повстанці.

В таборі української контрреволюції, крім того, зчинилася гризня за владу. Проте підпільникам від цього не було легше. Ошаліли націоналісти посилили терор, переповнили в’язниці заарештованими, в’язнів розстрілювали без суд і слідства.

Андрій вдавався до неабиякої винахідливості, аби уникнути арешту. В містах Лівобережної України стали на порядок денний повстання, приурочені наступові радянських військ, що розвивався з «нейтральної зони».

В кінці листопада революційний комітет делегував його до Чернігова. Наказ був короткий: скориставшись ворожнечею між прибічниками Петлюри і Скоропадського, підняти повстання і тим самим подати допомогу наступаючим полкам Миколи Щорса. Повстанці повинні негайно взяти в’язницю й визволити підпільний губернський революційний комітет, якому загрожею розправа.

4 грудня київські друзі споряджали його в дорогу.

Заливчий вперше розстається з своєю студентською шинеллю. Тепер на ньому чорне з чужого плеча пальто, висока смушкова шапка. Незвичний одяг робив його невпізнанним. Цього, власне, й вимагалося. До Чернігова Заливчий рушав з документами комерсанта, що налагоджує свої підупалі справи.

Комерсант, той комерсант, сміявся Андрій, не приховуючи піднесеного настрою. Він вірив, що все скінчиться якнайкраще, вірили в це і його друзі.

Повстання

Чернігів був набитий контрреволюційною солдатнею, як мурашнею. Крім німецьких військових частин, які лаштувалися до втечі, в місті стояла озброєна до зубів гайдамацька дивізія чисельністю до дев’яти тисяч багнетів. Нишпорила контррозвідка. Видаючи себе за комерсанта, Заливчий розшукував підпільників, що уникли арешту, радився з ними ставив завдання.

Через підпільників вдалося зв’язатися з городянськими та іншими повітовими партизанськими загонами, домовитися, що як тільки розпочнеться повстання, партизани й собі атакують місто. На сторону повстанців пообіцяло перейти кілька гайдамацьких офіцерів разом х своїми підлеглими. Ніці вже сиділи на чемоданах, вони дотримувалися нейтралітету.

Заливчий, звичайно, знав, з якими незначними силами доведеться починати. Знав також, що червоні полки ще далеко і не так легко буде продержатися до їх приходу. Певне, чув про укріплення навколо міста, зведені ворогом для захисту від селянських партизанських загонів. І все ж він ризикував, адже більш сприятливі обставини могли й не скластися. В пам’яті стояв приклад земляків-полтавців. 27 листопада вони в Полтаві починали теж з невеликими силами, їх підтримали партизани, і місто було взято.

Вночі в одному з номерів готелю Заливчий влаштував нараду керівників повстання.

…Брудна кімната… Десь за стіною регіт та співи п’яної компанії гетьманських офіцерів, — розповідали учасники наради.

— Далі чекати не можна. Повстання мусить початися через два дні. В іншому разі ми всі будемо ув’язненими, — казав Заливчий.

— Але ж сил мало, — відповідали йому.

— Нехай. Гетьманські лави зовсім розкладено. Почнемо з тією силою, що є. Затим надійде селянський загін із повіту.

Згоди буде досягнуто.

…Настала ніч на 13 грудня. Легкий вітер звідкись приніс відлигу й засніжені вулиці затягнув сивим мороком. Бійці чистили рушниці. На світанку вони висипали на вулиці. Затріщали постріли.

Серед гетьманців зчинився переполох. Зодягаючись на ходу, вони чимдуж кинулися тікати до мосту Десну.

Швидко вдалося оточити і захопити в’язницю. Понад тисячу в’язнів (у тому числі й ревкомівці) опинилися на волі. В’язні теж взялися за зброю.

На сторону повстанців перейшли два екіпажі бронеавтомобілів з машинами. Один броньовик Заливчий залишив для себе, появлявся в ньому в місцях найзапекліших сутичок.

Бій густішав. Гетьманці, отямившись, виставили кулемети, потім ударили загармат. Вранці вони розпочали контратаки. В атаки ходили навіть ті офіцери, які обіцяли підтримку.

Підмога, підмога потрібна була. Але йшов час, а про підмогу — ні чутки.

Заливчому стало ясно, що партизанам не вдалося прорватися до міста, вдало почате повстання приречене на поразку. Керуючи боєм з броньовика, він гарячково прикидав, як вивести людей з вогняного кільця. Шукав у ворога слабкого місця. До центра міста прориватися, прийняв рішення. Попереду броньовик, під його захистом — піші бійці.

Жменька повстанців, оточивши машину, раптом обрушилась на ворога. Але біля пожежної башти дорогу їм перегороди сильний кулеметний вогонь. Металеві боки машини задрижали під градом куль. Падали поранені і вбиті. Несподівано з-за кам’яних будинків вихопилася юрба гетьманців з багнетами наперевіс. Броньовик рвонувся назустріч.

І треба ж такому статися, в найкритичнішу хвилину в баках скінчилося пальне, машина спіткнулася й стала. Заливчий з наганом в руці вискочив з броньовика, не роздумуючи, кинувся на атакуючих. Він стріляв влучно, але і його влучила куля. Андрій схопився за бік, упав. Товариші поспішили на допомогу, та він звівся сам, пришкандибуючи, побіг вперед. Вже оточений, вже пронизаний багнетами, зводив наган і стріляв.

На якусь мить Заливчому вдалося прикувати увагу до себе гетьманців. Це врятувало життя багатьом його товаришам. Вони прорвалися через оточення, розсипалися по глухих закутках міста.

Поступово вляглася стрілянина. Спорожніли вулиці.

На одній з вулиць лежав розтерзаний гайдамаками Заливчий. В моторошній тиші кружляв пухнастий сніг. Білі пелюстки падали на смаглювате лице юнака, на чорний, як воронове крило, чуб, і не танули. Сніг ішов до вечора.

Вночі потай п’ять бійців — учасників повстання ховали Заливчого на строму Чернігівському кладовищі, місце для могили обрали під трьома березами. Коли вони закінчували насипати могилу, здалеку долину глухий гарматний гомін. То підходили до Чернігова полки Миколи Щорса.

Пам’ять живе

Радянська влада, за торжество якої віддав своє життя Заливчий, віл краю до краю перемогла на Україні.

…Потім ще гриміли бої, український народ, керований ленінською партією, висував з своєї гущі ватажків революційних битв. Але ні битви, ні велич нових імен не згладили в пам’яті людській образу відданого бійця Андрія Івановича Заливчого.

Йому не судилося звершити багатьох справ, і не був рівним його шлях у складній боротьбі. Але й те світле, що вдалося йому зробити, послужило на користь революції.

Недарма видатні українські поети оспівували його у своїх піснях. Згадаймо хоч би вірш В. Блакитного «Повстання», де кожен рядок бринить глибоким жалем:

Душ блакить пекучо повна вщерть
Розгорілась, ятриться любов’ю.
За життя розплата тільки кров’ю,
Тільки смертю переможем смерть.


Автор присвятив цей вірш своєму другу А. Заливчому.

Знав про подвиг Заливчого, цінив літературний доробок юнака з Полтавщини видатний український поет П. Г. Тичина. Мріючи про майбутній розквіт радянського Полісся, поет писав:

Окриєм швидко планами
Рости ушир-увись,
Злети аеропланами,
Заливчими, Елланами,
В майбутнє колосись.


Береже пам’ять про Заливчого — революціонера полтавська земля. Це в 1928 році на ознаменування 10-х роковин Червоної Армії сільськогосподарській школі, яка на той час розміщувалася в колишньому маєтку пана Рубінштейна, окружна інспектура присвоїла ім’я А. Заливчого, а заодно встановила дві стипендії його імені для розподілу серед найбідніших учнів.

І сьогодні в Опішні є вулиця імені Заливчого, та, якою Андрій ходив до школи, якою йшов на губернський з’їзд Рад. Тільки нові будови звелися еа цій вулиці, оновилася вона.

Названі його ім’ям вулиця й площа в Чернігові. На старому кладовищі над його могилою чернігівці встановили гранітний пам’ятник, золотими літерами викарбували на граніті слова:

«Революція береже пам’ять про своїх бійців. Андрій Заливчий підніс у Чернігові прапор революційного повстання за Радянську владу і загинув у бою з гетьманцями на вулицях міста 13 грудня 1918 року».

А в тихому приворсклянському селі Міських Млинах, до хати, з якої пішов Андрій у затьмарений кривдою світ, йдуть і йдуть піонери й комсомольці. Там вони чують від престарілого Нестора Івановича розповідь про земляка, чиє ім’я береже найвеличніша в світі революція.

—————
Галушко В. Боєць революції // Зоря Полтавщини. — 1967. — № 143 (10578). — 20 червня. — С. 3.

Tags:

Leave a comment