?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
«Поштова площа» — через 25 років - AMY
81412
81412
«Поштова площа» — через 25 років

ПОДІЛ: «ПОШТОВА ПЛОЩА» — ЧЕРЕЗ 25 РОКІВ

Ірина Левитська

У 1999 році Київ святкував 500-річчя Магдебурзького справа. І сьогодні прикрашає торговельний район нашого міста — славнозвісний Поділ — пам'ятник, споруджений архітектором А. Меленським в ознаменування цієї події у 1798 році.

Зовсім недалеко від цього пам'ятника, у 70-х роках XX ст. метробуд почав будівництво першої подільської станції метро «Поштова площа», де разом з групою архітекторів нас з Юрієм Кисличенко було запрошено художниками станції. Створюючи композиції в різних техніках, як карбування, різблення по мармуру і, нарешті, об'ємний вітраж, я працювала з архітектором Тамарою Целіковською.

Раптова наша зустріч нещодавно під час поїздки у вагоні метро і спонукала мене згадати ті холодні дощові листопадові дні 1976 року, коли станція була на завершенні і від нас залежало, якою вона нарешті постане.


«Мені виходити на нашій станції», — сказала Тамара, а я пригадала, як 25 років тому ми боролися в тяжких муках за кожний квадратний метр «нашої» станції. Щоб закрити технічні двері, були придумані карбування в бронзі на тему «Шлях з Дніпра на княжу гору». Дніпро, огорожений княжий град, а між ними — будиночки гончарів та зброярів, що міцно вросли в гору, ставши підпорою Києва. Вся композиція, викарбувана на міді, виблискувала золотом.

Над самісінькою станцією зберігся і сьогодні перший у Києві будинок «станційного наглядача». Інтер'єр цього будинку відновив, віддавши свої особисті знахідки і створивши з них музей, 90-річний киянин Олександр Іванович Лазаренко. Сам він і проводив екскурсії, в основному школярів, розповідаючи їм, як тут, на поштовій станції міняли коней і як оцей металевий кухоль був одночасно мірою, в яку наливалася рідина, і як за допомогою цього кухля для горілки кияни будували млин, цукроварні та інше. Так зростав клас капіталістів.

До ста своїх років Олександр Іванович щоденно відкривав музей, сьогодні ж, після його смерті, експонати передали до Ніжина, де О. І. Лазаренка проголосили почесним громадянином міста.

На 7 листопада 1976 року було призначене відкриття станції. Наша ж робота з архітектором Т. Целіковською йшла під землею, бо побудована ця станція неглибоко, і осінні дощі весь час знаходили щілини, капаючи на художників. Нарешті дві композиції «Дорога від гавані до княжого града» були встановлені. У вестибюлі станції у цей час вибивалися на мармурі птахи, зелені трави і сам орнамент Дніпра. Попереду чекало на мене найскладніше: у створі станції треба було змонтувати об'ємний вітраж, один з моїх перших в Україні. Шматки кольорового скла, відлиті нами на фабриці на Донбасі, благополучно доїхали до Києва і чекали в ящиках. їх треба було вмонтувату у фігурні рами за картоном і залити цементом, а потім, зваривши рами, встановити у торці станції. Найскладнішим було виконати все так, щоб ці різнофігурні рами зійшлися.

Нарешті кольорове скло лежить на картоні на підлозі, і ми увечері полишаємо зібраний, але зовсім беззахісний вітраж. Зранку перший удар: хтось із робітників, любитель прекрасного, поцупив одну з виразніших деталей вітража. Хотілося кричати (відлити знову неможливо), але я не одна: на мене дивиться начальник станції, його життя ще складніше.

Прийшлося мені міняти малюнок, аби обійтися без цієї деталі. Це було майже неможливим, але ще не було кінцем. Цемент, яким ми намагалися скріпити скло, не схоплювався. Він не людина — йому було холодно. Що ж робити?

Начальник станції пропонує повітродувку. Важко, але вона допомогає. Пізно ввечері ми залили скло в металевих рамах цементом. Можна йти додому, рама важка — її ніхто не поцупить. Наступною стала проблема звести всі рами докупи й утворити суцільну стіну. За стіною електрик монтує підсвітку, я купую матові лампи, щоб підсвітити роботу за задумом.



Станція відкривається 6 листопада. Грає оркестр, пішли поїзди — і вже ніхто нас не згадує. З дверей вагонів виходять перші пасажири, вони довго стоять перед вітражем. Раптом маленька дівчинка питає свою маму: «А це справжнє дорогоцінне каміння?». Я стою біля колони, однієї з тих, що утворюють ряд, з ультрамариновою плиткою всередині, що підтримує колір вітража. От мені дарунок, куди там нагороди!

Далі ми відкривали наступну станцію, на той час «Червону площу». Коли будувалася станція, одночасно проводилися археологічні розкопки. Відкриті були цілі вулиці, особливо цікавими стали знахідки зброї. Ми зрозуміли, що ця станція заслуговує на металеву пам'ятку на технічних дверях на тему «Зброя стародавнього Києва». Тоді невиконаним залишився ще один задум — карбування, присвячене Києво-Могилянській академії, забутій «совєтською» владою, бо в її приміщеннях оселилося військове училище. А вислів Феофана Прокоповича, що в Україні «Паче золота та срібла любили навчання» — не знав навіть головний художник міста. Через рік вдалося подолати численні перепони і нарешті композиція «Академія» у 3-шаровому карбуванні посіла достойне місце.



На самій площі відновили Контрактовий будинок, де у XIX ст. крім підписання торговельних угод, виступали світові знаменитості. Серед численних концертів, кияни ще довго пам'ятали великого Ференца Ліста. Навколо самого будинку вирували ярмарки з того часу, коли за Магдебурзьким правом Києву було дозволено їх проведення на Водохрещу та на Різдво. Ця юрисдикція була поширена лише на Поділ. З роками ярмарки стали відбуватися з усякої нагоди.

Моя бабуня, учениця Миколи Лисенка, Ганна Єгорова, розповідала, що студенти, починаючи від «купецького зібрання» (філармонії) поступово спускалися на Поділ вздовж Олександрівської вулиці, якою ходив трамвай, і тісно, майже впритул, стояли ятки з газованою водою. Повільно, не пропускаючи жодної ятки, театральні студенти у чудернацьких масках і хламидах доходили до Контактового будинку, де грали містерії на зразок могилянських спудеїв.

Цим шляхом проїхав у кареті і Оноре де Бальзак з Евеліною Ганською, подібно і Пушкін з друзями Раєвськими, Марією і Миколою, у яких він гостював. На тему «Пушкін у Києві» я зробила триптих, де разом з «Піснею про віщого Олега», дія якої відбувалася на подільських горах, я намалювала і «Пушкіна на київських контрактах».

Сьогодні відновлюється старовинний Поділ і, в першу чергу, — Контрактова площа з торговими рядами і знаменитим Гостиним двором. Відновлено академію, вона повернена нащадкам київських спудеїв. А мандрівний філософ та менестрель Григорій Сковорода за допомогою прекрасного українського скульптора Івана Кавалерідзе нарешті зайняв своє місце напроти рідної академії, втілившись у бронзі.

Їм, сьогоднішнім спудеям, залишається тільки створити і писати нову історію Подолу.



Левитська І. Г. Поділ: «Поштова площа» — через 25 років // Поділ і ми. — 2001. — № 4–5. — С. 46, 47.

Tags:

Leave a comment