?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
Вулиці, площі, провулки Києва ( ІІ–V ) - AMY
81412
81412
Вулиці, площі, провулки Києва ( ІІ–V )

Вулиці, площі, провулки Києва

Продовження. Початок тут.

II.

На початку XX століття під Києвом розумілась територія виключно на правому березі Дніпра. Лівобережні володіння киян, церков, монастирів в 1796 р. були відібрані у міста й передані до Чернігівщини.

Місто згідно з загальноімперським законодавством підпорядковувалося губернатору й поділялось на поліцейські частини, які виконували й певні адміністративні функції. В межах міста їх було сім: Дворцова, Либідська (вона ж Новостроєнська), Лук'янівська, Печерська, Плоська, Старокиївська. В них за станом на 1910 рік було: вулиць 142, провулків 57, узвозів 10, площ 15, бульвар 1. Звіринець, Куренівка. Пріорка, Шулявка, Деміївка, Солом'янка, Батиїва гора вважались передмістями, Пуща-Водиця, Святошин — дачними селищами. На Звіринцю було 25 вулиць й провулків, на Куренівці — 24, на Пріорці — 12, на Шулявці — 7, а також під назвою Дачна лінія — 1, 2, 3-й Дачний провулок, на Деміївці — 29, на Солом'янці — 12, на Батиївій горі вулиці називались лініями, яких було 10. У Пущі-Водиці були Тургенівська, Некрасовська, Лермонтовська й Пушкінська вулиці. У Святошині назв не було, існували 452 садиби.

Всі новоутворені й перейменовані першою і наступними по називанню й перейменуванню вулиць, площ, провулків, поселень несуть в собі явний суб'єктивний підхід. Більшість з них отримала назви антропологічного (від імен, прізвищ) походження. Зокрема. Катерининська, Лизаветинська, Миколаївська, Олександрівська вулиці — від царів й цариць Російської імперії, Бібіковський бульвар, Левашовська — від прізвищ адміністраторів того ж уряду. Як розглянемо далі, в радянські часи найменування населених пунктів, вулиць, площ, провулків (прізвищами, прізвиськами) осіб було дуже поширеним. При цьому порушувалася традиція у формі називання, бо назви вулиць були прикметниками і відповідали на питання яка, який? Мільйонна, Петрівський, Фузиківський провулки. За більшовицької епохи бачимо назви: вулиця Леніна, Карла Маркса, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург, Свердлова. Після Другої світової війни київська адміністрація до прізвищ додавала ще й звання (Генерала Ватутіна, Академіка Корольова).

Перший проект перейменувань вулиць Києва більшовицька влада опублікувала в газетах «Коммунар» від 24.02.1919, «Киевский коммунист» 25.02.1919 р. В підготовці проекту брали участь вчені Лобода, Левицький, Біляшівський, нараду в колегії в міських справах очолював більшовик Алгасов. Затверджено такі зміни: Лютеранська — Енгельса (нині повернуто історичну назву), Левашівська — Карла Лібкнехта (з 1993 р. — Шовковична), Інститутська — 25 Жовтня (у 1944—1993 — Жовтневої Революції, нині Інститутська), Бібіковський бульвар — бул. Тараса Шевченка, Миколаївська — Карла Маркса (нині Архітектора Городецького), Фундуклеївська — Леніна (нині Богдана Хмельницького). Всього понад 30 вулиць, а також парки: Маріїнський — «Советский», Царський й Купецький — «Первого мая».

Як свідчать архівні документи, розпорядження про використання нових назв видавались циркулярними наказами неодноразово. Так, 15 квітня 1919 р. міська продовольча колегія вимагала від своїх співробітників: «Названия улиц писать в переписке и на пакетах новые, а в скобках старые названня улиц». Список перейменованих вулиць неодноразово друкувався в пресі, на планах міста, в офіційних збірниках постанов виконавчих органів, але навіть в офіційних документах фігурують старі назви. Так, в поданні київської губернської комісії до народного комісаріату внутрішніх справ (від 17.11.1921) про приєднання до Київської губернії Передмістної, Микільської, Воскресенської та Кухмістерської слобідок зазначено також кордони Печерського району. При цьому значиться Поліцейська вулиця, а не Зарудного, як у постанові 1919 р., Олександрівська, а не Революції, Фундуклеївська, а не Леніна, Інститутська, а не 25 Жовтня, Левашовська, Катерининська тощо.

Вольовими рішеннями керівників органів влади були перейменовані вулиця Хрещатик — на Воровського (1923), Шулявський район — Раковського. Цікаво, що комісія «Старий Київ», яка існувала у 20-х роках і складалася з вчених істориків, філологів, піднімала питання про повернення Хрещатику його історичної назви, але Губвиконком відмовив, як і у залишенні за Раковським районом старої назви Шулявський. Відхилено було й прохання членів комісії «Старий Київ» про залишення за Караваєвською вулицею її назви, проте у 1920 р. її перейменовано на вул. Льва Толстого.

Протягом двадцятих-тридцятих років були перейменування вулиць на околицях міста та на лівому березі Дніпра (Дарниця, Микільська, Передмістна слобідка в той час вже були включені в міську смугу), але документів про ці події збереглося дуже мало, і тому можна констатувати лише факт існування нових назв на планах міста та в офіційних списках. Так, дислокація вулиць по нових адміністративних районах подає такі назви в Новій Дарниці: Євгенії Бош, 3-го Інтернаціоналу, Крупської, Котовського, Комсомольська, Січнева, Фрунзе, Червонотранспортна.

У 30-х рр пройшла нова хвиля перейменувань історичних назв, а також раніше названих на честь тодішніх «ворогів народу». Зокрема, Бульварно-Кудрявська, яка в 1919 р. названа іменем учасника громадянської війни Нероновича Євгена Васильовича (1890—1918), стала вулицею Воровського, а Хрещатику повернуто його історичне ім'я.

У 1937—1938 рр. основна увага партійного керівництва була направлена на знищення так званих церковних назв, а також царських та губернських імен. З існуючих на той період 805 вулиць постановою Київської міської ради від 3 квітня до 1 листопада 1938 р. було затверджено 57 перейменувань, в тому числі Ольгинська — Маяковського (1984 р. повернуто першу назву, а Маяковському відвели новий проспект на Вигуровщині, і до прізвища ще додали ім'я — проспект Володимира Маяковського), Новолевашовській присвоєно прізвище Дарвіна, Теребіївський провулок став Левченка. Цікаво, що в довідниках зі списком вулиць перед прізвищем ставили деякі скорочення; наприклад, «бр» скорочення від «бортмеханік» в одному з довідників, через незрозумілість скорочення, перетворилося на «братів».

З метою встановлення походження назв Інституту історії матеріальної культури Академії наук було доручено вивчити літературу й провести натурні обстеження. Зберіглися в міському та обласному архіві історична довідка та списки існуючих й пропонованих до зміни з короткими поясненнями Так, вулиці Борохова пропонувалося дати ім'я Димтрова. Причина в тім, що Борохов (1881—1917) засновник єврейської дрібно-буржуазної партії Поалайціон, члени якої брали активну участь в поваленні старого режиму. Бульйонська змінювалась тому, що Г. К. Бульйон був власник ковбасної фабрики і великий домовласник (нині вул. Боженка).

Іноді написано коротко: Воздвиженська — церковна назва, Данилівська — домовласник, Карівська домовласник, Софіївська — церковна. В цьому списку наведено 254 об'єкти, які планувалось перейменувати, але, на щастя, цей проект не було здійснено.

В цьому огляді наведено далеко не всі приклади, але й з них очевидно, що ніякого наукового підходу до називання й перейменування не було, а лише ідеологічні настанови згідно з більшовицьким гаслом — «Ми старий світ зруйнуємо!»



Пономаренко Л. А. Вулиці, площі, провулки Києва // Янус-Нерухомість, № 24 (85). — 1997. — грудень. — С. 14.


III.

Цікаві відомості подає список вулиць, завулків (вживаємо термін «завулок», як у документі) та майданів м. Києва, опублікований у Віснику обов'язкових постанов та рішень Виконкому Київської міської Ради 29 квітня 1940 року. В ньому фігурують старі назви й ті, що надані, починаючи з березня 1919 року.

Так в списку є вулиця Горького (колишня Кузнечна, колишня Пролетарська). Додамо, що Горького вона названа після смерті письменника у 1936 році. Згадуються в документі й вулиця Карла Лібкнехта (В. Левашівська), вулиця Калініна (ще при його житті названа колишня Софіївська, в 1990 р. повернуто історичну назву Софіївська), площа Калініна (Думська, нині Майдан Незалежності). Хрещатику було повернуто його ім'я в 1937 р., але в списку відмічено колишня Воровського. Михайлівський завулок було перейменовано на завулок Варлена у 1938 р. Нині це вулиця Паторжинського. Мерингівська стала Фірдоусі (з 1938 р., а з 1944 Заньковецької). Велика Житомирська звалася вулицею Горвиця (в деяких документах Горовиця, з 1923 р., 1944 р. їй повернуто історичну назву).

Аносовський парк значився як парк Кірова. До речі, Аносов комендант Київо-Печерської фортеці був ініціатором створення парку для бідних верств населення. Там були встановлені гойдалки та інші пристосування для дитячих розваг. Як парк Кірова він мало знаний киянами, й під час відведення цієї території під перепоховання учасників Великої Вітчизняної війни з новонасаджуваними деревами й кущами його назвали «Новий Парк Слави», як і площу біля нього. Узвіз Євгенії Бош перейменовано вже на Дніпровський. Велика Володимирська значилась як вулиця Короленка. З 1944 року вона Володимирська. Кілька назв за своє приблизно менш ніж двохсотрічне життя мала вулиця, що виникла у бувшому яру десь у 30-х роках минулого століття. Її охрестили Мало-Володимирською, а після смерті Столипіна у клініці Качковського по цій вулиці (нині будинок № 33) вулиці присвоїли ім'я Петра Аркадійовича Столипіна, голови Ради Міністрів Росії й реформатора в галузі економіки країни. У 1919—1937 роках вулиця звалася Гершуні, 1937—1939 Ладо Кецховелі, у 1939—1996 Чкалова, а з 1996 р. Олеся Гончара (хоча члени комісії з найменувань вважали за доцільне залишити на карті міста ім'я уславленого в світі льотчика Чкалова, якому у Ванкувері в Канаді встановлено пам'ятник і є пам'ятник на цій вулиці).

Зафіксовані в списку 40-го року й такі утворення радянських чиновників, як вулиці Колективізації, Кооперації, Полоса Відчуження, Дев'ятого січня, Прохідний завулок, а там, де не вистачило, очевидно, фантазії, постали такі вулиці: Нова 1, Нова 30, Нова 151 тощо, при цьому біля Нової 1 могла бути Нова 15 або ще якась. Принцип надання номерів вулицям авторові цього допису за браком першоджерел встановити не вдалося.

З цього та інших документів кінця 30 — початку 40 років можна зробити висновок, що на карті міста існували як нові, так і давні назви вулиць, площ, провулків, при цьому навіть по декілька одноіменних, зокрема, в Жовтневому районі було три Андріївських завулки; було кілька вулиць Леніна (колишня Фундуклеївська, а також в селищі 1 Травня, в Дарниці, і Біличах, в Мишоловці), існував ще й в Мишоловці Ленінський завулок. Проте ще залишилось багато історичних назв, які надані були киянами в різні часи, головним чином у минулому столітті й на початку теперішнього. Важливим народним принципом називання географічних об'єктів був характер цих об'єктів. Так виникли Овражний завулок (біля яру або по ньому прокладений), Озерна вулиця (понад озером), Глибочицька вулиця (понад яром й ручаєм Глибочиця), Нагорна вулиця й завулок (прокладені на київських висотах). Були у місті та на його околицях Лугові, Лісові, Дібровні вулиці.

Зафіксована 1940 року ще й така цікава назва, як Курячий Брід. Вона прокладена в минулому столітті біля струмка з такою назвою, бо він був вузенький й, вочевидь, влітку курка мала б можливість перейти його. Назва знищена рішенням Київської міськради від 3 січня 1952 р. з формулюванням «Втрачений зміст назви», а на початку 70-х рр. залишки струмочка частково забрали в підземний колектор.

Друга Світова війна перервала хід радянських знищень історичної топоніміки (від «топо» місцевість, «онома» ім'я), тобто географічних назв. За часів фашистської окупації було складено схематичний план Києва з своїми назвами. Цей план виявив невтомний дослідник історії Києва Дмитро Малаков й опублікував відомості у «Вечірньому Києві» від 12 березня 1997 р. З його інформації дізнаємося, що Банківська значиться Бісмаркштрассе, Липська Німецька, Шовковична — Горст Весссльштрассе, Виноградна — Варігерштрассе (нині Богомольця), Чекистів — Готенштрассе (нині Пилипа Орлика), Кірова — Тодтштрассе (нині Михайла Грушевського). Хрещатик був найменований на честь німецького фельдмаршала Германа Айхгорна (в деяких виданнях значиться Ейнгорн), бульвар Шевченка — Ровноверштрассе (в ті часи Ровно було перетворене на столицю рейхскомісаріату України). Вулиця Артема на німецькій карті звалася Лембергштрассе (місто Львів тоді звалося німцями Лембергом), вулиця Леніна — Театрштрассе (нині Б. Хмельницького), Комінтерну — Банховерштрассе (в перекладі Вокзальна).

Було зроблено і поступку українцям: вулиці Чкалова надавалось імення історика і археолога Володимира Антоновича, а ім'я Тараса Шевченка перенесено на вулицю Льва Толстого. В газетах цього періоду зафіксовані історичні назви київських вулиць Фундуклеївська, Миколаївська, Прорізна, Інститутська тощо.

Після звільнення Києві невдовзі було проведено так зване упорядкування номенклатури назв, яке заслуговує окремої уваги.



Пономаренко Л. А. Вулиці, площі, провулки Києва // Янус-Нерухомість, № 3 (88). — 1998. — лютий. — С. 10.


IV.

Після звільнення Києва від фашистських загарбників було утворено робочу групу по встановленню нанесених війною руйнувань і збитків місту й населенню. Одній з таких груп було доручено скласти списки вулиць, які підлягали перейменуванню, а також тих, які мали зберегти свої назви. Витяг з постанови Виконкому Київської міської ради депутатів від 6 грудня 1944 року було надруковано в газеті «Київська правда» 22 грудня того ж року.

В преамбулі зазначено: «З метою впорядкування найменувань площ, вулиць та провулків м. Києва, відновлення їх історичних найменувань та усунення однойменних назв, які вносять плутанину в роботу пошти, телеграфу та адміністративних органів, Виконком Київської міської Ради депутатів трудящих постановляє: відновити такі стародавні, зв'язані з історією м. Києва найменування площ, вулиць та провулків: Бессарабська площа, Золотоворітський проїзд, Володимирська вулиця, Межигірська, Московська, Цитадельна, Новопрозорівська, Суворовська, Кутузовська. Совська. Ямська, Ірининська, Кочубеївська, Фабрична, Байкова, Олексіївська, Смородинська, Еспланадна, Павлівська, Гребінківська вулиці. Провулки: Аскольдів, Кочубеївський, Катерининський, Єрків, Фруктовий, Білицький, Михайлівський, а також Вовчогірський шлях. Військовий шлях, Кудрявський узвіз, Володимирський узвіз, вулиця Деміївський яр.

Відновлювалися такі назви вулиць: Драгомирівська, Бердичівська, Крутогірна, Шполянська, Верхньогірська; провулків: Рильський, Бобровий, Крутогірний, Старозабарський та Пирогівський шлях.

Якщо з цими списками можна погодитися, бо зазначені назви мають певні історично обумовлені корені, то в пункті перейменування не всюди є логіка. Так, площа III Інтернаціоналу стає площею Сталіна (нині Європейська), площа Спартака площею Франка, а вулиця Івана Франка з Нестерівської (на честь Нестора-літописця, яку вулиця мала з 1926 р.). Зовсім незрозуміло, чому вулиці Лагерна І та Лагерна ІІ, що мали назви від військових лагерів, які там стояли на початку століття, перейменувались в Табірну (таборами в Україні звичайно називали циганські стоянки, а згодом піонерські табори). Вулицю Червоних Командармів назвали вулицею Пархоменка (з 1992 р. їй повернуто ім'я Дехтерьовська). Окружна вулиця на Печерську стала вулицею Щорса, а Дика (де була садиба й сад Диковського на початку століття) перетворилася на Студентську.

Четвертим пунктом згаданого документу значилося: «Зберегти нові найменування, надані з 1917 по 1944 роки». Але в цьому списку є і більш старі найменування, як Галицька і Львівська площі, Кмитів яр (виникла у 80-х рр. минулого століття з такою назвою від прізвища першопоселенця), Соляна вулиця (відома з цією назвою з 1915 р.), Смородинський узвіз (існувала вже на початку століття). В цьому переліку 148 назв без пояснення їх перейменування і без мотивування збереження.

Додаткові відомості про найменуванння нових вулиць, що значились під номерами, є в фондах Державного архіву міста Києва. Так, в Жовтневому районі існують сорок дві номерні вулиці, в тому числі Нова 253 — Святошинська, Нова 254 — Піонерська, Нова 389 — Робітнича, Нова 213 — Танкова, Нова 171 — Більшовицька, Нова 433 Комуністична, Нова 46 Радгоспна, Нова 214 Газова. Отакі «шедеври» на карті міста почали з'являтися і в наступні десятиріччя й існують донині. Наприклад: Агітаторська вулиця на Батиєвій горі, Астрономічна на Микільській Борщагівці, Барикадна в селищі Пирогів, Верховної Ради бульвар чомусь в Дарниці, Газова вулиця на Караваєвих Дачах, Екскаваторна — в селищі Галагани (перше ім'я Кубелківський провулок від домовласника-першопоселенця). Не забули найменовувачі електриків і енергетиків, механізаторів. У 1929-1952 рр. Червонопожежна вулиця в Микільській слобідці, бо хтось, очевидно вважав, що Червоноармійської, Червоноткацької та інших червоних вулиць замало. Отже і цей повоєнний період не позначився науково обгрунтованим підходом до топоніміки Києва цього важливого інформативного джерела.



Пономаренко Л. А. Вулиці, площі, провулки Києва // Янус-Нерухомість, № 5 (90). — 1998. — березень. — С. 16.


Як і хто називав й перейменовував вулиці Києва


Письменні документи свідчать, що назви вулиць у такому древньому місті, як Київ, з'явились десь у середньовіччі. Літописці не записали жодного імення вулиць, але згадують окремі місцевості, Торговище Подільське й ще сім безіменних торжищ. Одне з них безумовно слід локалізувати в місцевості, де нині Поштова площа. Вулиці й площі по мірі їх виникнення, забудови й перебудови називались місцевим населенням. Найбільш характерними назвами були такі, що походили від топографічних (природних) ознак місцевостей — Гора, або Верхнє місто, а звідси вулиці Нагірна, Підгірна, Угорське (у гори, а не від угрів — мад'яр), Плоське, Плоський ліс, а згодом й вулиця Плоська. Важливою ознакою місцевості були величезні церковні споруди, отже церква Миколи на Притиці дала своє ім'я Притисько-Микільській вулиці, Спаська — Спаській.

Нарешті, немало вулиць було охрещено по іменам або прізвищам, прізвиськам першопоселенців, а при переході садиб в інші руки інколи змінювалась й назва вулиці. Так, на Печерську на початку минулого століття з'явилась садиба священика церкви Феодосія Ааронського, й провулок почали іменувати Ааронівським. Коли садиба згоріла й Ааронський виїхав з Києва, ще деякий час провулок носив це ім'я, але там з'явилась садиба Іпсиланті, й 1869 року було затверджено вже вживане народом нове ім'я — Іпсилантівський провулок.

Слід відзначити, що до середини минулого століття у Києві було немало безіменних вулиць, провулків, площ, а також таких, що мали однакові ймення або й по декілька. Тож міський адміністрації, якою планувалось видання плану міста для киян та приїжджих, довелось доручити землемірам та поліцейським скласти повні списки вулиць по всіх головних частинах міста — Подолу, Старому Києву й Печерську. Для упорядкування номенклатури назв Статистичним комітетом за дорученням київського генерал-губернатора було утворено комісію, але, на жаль, Ті члени не спромоглися виробити принципів найменування й перейменування географічних об'єктів. Тоді 19 червня 1866 року на засіданні Статистичного комітету було утворено нову комісію.

Її очолив віце-губернатор Гессе, а до її складу увійшли науковці: Лебединцев, Новицький, Войтенко, Вальтер, Шульгін тощо. Вони ретельно вивчили питання й зробили такі висновки: враховуючи, що назви вулиць, площ, узвозів відомі давно, перейменування значної їх кількості призвело б до плутанини, то слід надати ймення безіменним, розділити дуже довгі вулиці, замінити ті назви, які носять невідповідний характер. Важливим був пункт про перейменування як можна меншої кількості вулиць, й, нарешті, дуже плідною була думка про те, щоб назви надавати на честь державних та громадських діячів, а також історичних подій.

Пропозиції комісії й подальші її рекомендації завершились виданням 1869 року постанови про вулиці Києва. В список увійшли головні об'єкти трьох основних на той час місцевостей — Печерська, Старого Києва, Подолу. Не були об'єктами уваги комісії Дарниця, Вигурівщина, Позняки, Деміївка та інші приміські слобідки й хутори, бо знаходились поза офіційними межами міста.

В подальшому питання про називання нових вулиць або перейменування існуючих йшло шляхом звернення киян до міської Думи, але це були поодинокі випадки. Коли в кінці минулого століття місцевість на північ від Глибочиці була розпланована під заселення, то київський землемір Таїров, який складав плани й відводив ділянки, назвав декілька з них так: Татарська, Печенізька, Половецька.

В роки Громадянської війни почалася хвиля знищення історичної топоніміки, яка йшла протягом сімдесяти з гаком років. Час від часу утворювались комісії, до яких інколи включались й науковці, але такі, що були далекі від проблем історичної топоніміки, отже й зарясніла карта Києва назвами з призвищами та до них йменнями, посадою або фахом. Якщо з давніх часів вулицю звали Іванівською, Петрівською, Спаською, то нині Суворова (а спочатку була Суворовською — до 1977 р.), Строкача Тимофія, Струтинського Сергія, Карпинського академіка, Пухова генерала, П'ятидесятиріччя Жовтня, Сорокаріччя Жовтня й навіть з'явився проспект на честь газети «Правда», де на табличках позначено «Проспект «Правди», отже у Києві правда в лапках.

Нині у Києві є низка назв, які дублюються (дві вулиці Богдана Хмельницького, вулиця й проспект Лесі Українки, а вже Леніна та його однодумців — десятки в колишніх приміських селищах). Розв'язати цю проблему нелегко, бо назва це не просто вулична табличка, а ще й прописка сотень громадян, адреса для листування, медичної допомоги, міліції тощо. Кілька років тому було зроблено спробу привернути через пресу до цього киян. Було одержано понад сотню листів. В деяких з них був біль про знищену історичну спадщину й прохання повернути вулицям давні назви, але дехто висловлювався категорично проти будь-яких змін за політичними й економічними мотивами.

Нині керівництво Міськради, спираючись на запланований перелік населення, який потребує сталої номенклатури географічних об'єктів, заборонило перейменування вулиць міста. Киянам, яким необхідні відомості щодо існуючих нині вулиць, можна рекомендувати довідник «Вулиці Києва» під редакцією А. В. Кудрицького, виданий Українською енциклопедією» у 1995 році. До нього не увійшли лише такі зміни: площа Ленінського Комсомолу нині Європейська, Карла Маркса — Городецького, Чкалова — Олеся Гончара. До речі, члени комісії при Міськраді з питань найменування й перейменування пропонували на честь Гончара назвати інший об'єкт, але за наполягання дружини письменника керівництво Міськради не підтримало одностайну думку членів Комісії.

Слід відзначити, що члени Комісії, які працюють на громадських засадах, підготували досить обгрунтовані пропозиції щодо зміни назв й надання їх новим об'єктам, але все вирішується адміністрацією міста, а часто й розпорядженнями Ради Міністрів про увічнення пам'яті тих або інших померлих.

За останні роки відомі випадки, коли окремі організації або особи з своєї ініціативи встановлюють на вулицях таблички з новими назвами, пишуть листи на неузаконені назви. Так було з вулицями Червоноармійською, Артема. Проте, це не впливає на рішення урядовців, і є підстави вважати, що до 2000 року все лишиться без змін.



Пономаренко Л. А. Як і хто називав й перейменовував вулиці Києва // Янус-Нерухомість, № 15 (100). — 1998. — серпень. — С. 16.

Tags: , ,

Leave a comment