?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
Топонімія Києва і Рівного у 1941–1944 рр.: тенденції і характер перейменувань. Ч. 1 - AMY
81412
81412
Топонімія Києва і Рівного у 1941–1944 рр.: тенденції і характер перейменувань. Ч. 1

Топонімія Києва і Рівного у 1941–1944 рр.: тенденції і характер перейменувань

Тетяна Себта

[38]
Кожне місто поряд з історичними назвами своїх вулиць і майданів, що витримали перевірку часом інколи протягом століть, має ще цілу низку т. зв. символічних топонімів[*], які є виразниками державної політики, формування нею історичної пам’яті, ідейних та національних цінностей. Будь-яка держава/влада утверджує та ідентифікує себе через свої певні «символи», якими можуть бути знакові постаті, події або інші атрибути, котрі увічнюються у «символічних» назвах, зокрема топонімах. До символічних топонімів можна віднести назви на честь історичних діячів, державних мужів, митців, визначних історичних подій, пам'ятних дат тощо, за якими ідентифікується той чи інший народ, та або інша держава. Прерогатива надавати подібні назви завжди належала державі/владі.

Символічні топоніми дуже мінливі. Це пов'язано із зміною однієї держави іншою у випадку загарбання, приєднання, об'єднання і т. д. або силовою зміною правителя, державного устрою чи влади. Історичні та символічні топоніми завжди вступають у конфлікт між собою, коли перші замінюються другими. Ще більше це стосується саме символічних топонімів, коли їх заступають нові. Особливо цей конфлікт відчутний у випадку нав'язування чужою державою своїх ідейних, національних цінностей підлеглій нації/народу або ідейних догм будь-якої авторитарної влади. Найменше він помітний там, де держава/влада на своїх теренах є виразником національних ідей і цінностей, а зміна влади при цьому відбувається законним шляхом. У першому випадку в основі перейменувань лежить ідеологія і політика чужинця або авторитарної сили — зовнішній чинник; у другому — національна ідея та національні цінності, які визначають, об'єднують і утверджують націю/народ — внутрішній чинник.

Яскравою ілюстрацією того є період окупації України нацистською Німеччиною 1941–1944 років, коли, з одного боку, заідеологізована влада чужої держави утверджувала на українських теренах не тільки нові порядки, ідеї, а й свій культурний простір завдяки цілому ряду заходів, у тому числі й перейменуванню міських топонімів. З іншого боку, нацистська влада прийшла в Україну, наголошуючи на своїй місії визволительки від більшовицького ярма, обіцяючи підтримку українських національних прагнень і цінностей, що також знайшло своє відображення у перейменуванні міських топонімів.

Як обидві сторони нацистської політики знайшли своє відображення у топонімії, пропонуємо розглянути на прикладі двох українських міст — Києва і Рівного, які перебували у межах однієї адміністративно-територіальної одиниці — Райхскомісаріату Україна (далі — РКУ), утвореному нацистською владою протягом 1941–1942 років у центральній і південній частині сучасної України. Міста Київ і Рівне були обрані для порівняння недаремно. По-перше, обидва міста мали на той час статус столиць: Київ — неофіційної столиці розірваної на шматки України, Рівне — de jure столиці РКУ. По-друге, співвідношення двох чинників — зовнішнього і внутрішнього — у перейменуванні міських топонімів в обох містах було вражаюче діаметрально протилежним. У Києві за кількістю нових німецьких та українських назв переважав зовнішній чинник, у Рівному — внутрішній. Історію і причини цього явища спробуємо з'ясувати далі.

[39]
Розпорядчі акти окупаційної влади щодо перейменувань вулиць і площ

Важливими для розуміння причин, часу і характеру офіційних перейменувань в РКУ місцевих топонімів є низка розпоряджень німецької влади в особі як А. Гітлера, так і інших високопосадовців нацистської Німеччини, які безпосередньо втілювали у життя політику Третього райху в Україні — райхсміністра окупованих східних територій А. Розенберґа та райхскомісара України Е. Коха. Їхні розпорядження не тільки спонукали до офіційних масових перейменувань вулиць та площ населених пунктів РКУ, а й регулювали їх. Всі вони спричинилися необхідністю усунення більшовицьких назв, якими офіційно послуговувалися німецькі установи, не дивлячись на те, що неофіційно вони були вже давно усунуті місцевим населенням та українською допоміжною владою. Мешканці міст та селищу більшості своїй стали одразу по вступі у населений пункт німецьких військ послуговуватися старими назвами, а місцева допоміжна влада намагалася врегулювати питання топонімії шляхом повернення старих, введення нових українських та німецьких найменувань.

Таке багатошарове нагромадження вимагало відповідного узгодження. Першим у справу офіційних перейменувань окупаційної влади втрутився сам фюрер, який у листопаді 1941 року заборонив називати своїм іменем вулиці та площі окупованих на Сході населених пунктів та наказав відмінити вже здійснені подібні перейменування[1]. Згодом вийшов наказ райхсміністра окупованих східних територій А. Розенберґа «Про зміну назв населених пунктів» від 28 січня 1942 року, в якому також ішлося про перейменування вулиць, а саме: «Населення у розмові майже усюди притримується старих назв вулиць, не підтримуючи, таким чином, більшовицькі перейменування. У такій ситуації виглядає дивним, коли німецькі військові та цивільні адміністрації говорять про вул. Тельмана, площу Лібкнехта і т. ін., у той час як місцеве населення відкидає ці назви»[2]. Далі у наказі пропонувалося перевірити можливість користування старими назвами до того, як будуть введені нові.

Через кілька місяців райхсміністр А. Розенберґ вже безпосередньо звернувся до перейменувань вулиць і площ, підписавши з приводу цього 28 травня 1942 року наказ «Перейменування вулиць і площ на окупованих східних територіях»[3]. У ньому прямо вимагалося замінювати більшовицькі й марксистські назви і заборонялося називати вулиці та площі іменами фюрера, живих нацистських вождів та інших відомих німецьких діячів. Ці вимоги були повторені у відповідному наказі райхскомісара України Е. Коха від 16 червня 1942 року щодо перейменування вулиць та площ, оприлюдненому в Центральному віснику райхскомісара України[4].

Згадані вище накази однаковою мірою стосувалися обох міст, але втілилися на практиці по-різному.

Київ

Топонімія Києва під час нацистської окупації не є новою. Вона висвітлювалася києвознавцем Д. Малаковим на сторінках його відомих фотоальбомів про Київ часів Другої світової війни[5], а також автором цих рядків[6]. Важливим джерелом для встановлення топонімії міста 1941–1943 років стали два опублікованих плани м. Києва періоду нацистської окупації. Це — план центральної частини Києва станом на січень-березень 1943 року[7]. та план всього м. Києва станом на квітень 1943 року[8].

Із вступом 19 вересня 1941 року німців у Київ влада у місті перейшла до рук німецького військового управління[9]. 20-21 вересня 1941 року[10] було утворено місцеве допоміжне управління — Київську міську управу[11] (далі — КМУ). За кілька тижнів по тому постановою КМУ № 14 від 13 жовтня 1941 року було утворено 11 районних управ[12]: Богданівську, Володимирську, Дарницьку, Залізничну, Київську[13], Печерську[14], Подільську, Святошинську, Софіївську, Шевченківську і Ярославську, а 24 жовтня 1941 року ще одну — Куренівську районну управу шляхом розподілу Подільської райуправи[15].


Руїни Хрещатика (Айхгорнштрасе). Київ, 1942–1943 pp. (Alexander Fisher Collection, A. Rudakov, Melbourne, Australia). Попереду ліворуч спалений будинок Думи, за ним видніється головна баня Олександрівського костелу

Оскільки військове управління до передачі влади німецькій цивільній адміністрації розглядало себе як тимчасове, то масової зміни назв вулиць і площ Києва на німецькі у перші місяці окупації не спостерігалося. Навпаки, повсюди стихійно почали відроджуватися добільшовицькі назви, серед яких були як історичні, так і символічні назви колишньої Російської імперії.

[40]


План Києва, січень-березень 1943 р. (Себта Т. Невідомий план Києва 1943 р. // Пам’ятки України. — 2007. — Чис. 1. — С. 106–107).

[41]
Яка картина склалася у київській топонімії у перші місяці після вступу німців у Київ свідчать переліки вулиць, складені районними управами міста на вимогу КМУ на 19 листопада 1941 року[16]. У цих переліках зустрічаємо ще багато радянських і подекуди повернуті з ініціативи райуправ старі назви: наприклад, вул. Володимирська — замість Короленка, Микільська — замість Січневого повстання, Дегтярівська замість Червоних командирів, Кирилівська — замість Фрунзе й т. д., і при цьому жодної німецької назви.

До того ж за цим переліком такі довгі вулиці, як сучасні Володимирська, Фрунзе (кол. Кирилівська), Саксаганського (кол. Маріїнсько-Благовіщенська) та інші, котрі пролягали через два райони, могли мати дві назви. В одному районі вже було повернуто стару назву, в іншому — у той самий час продовжувала діяти радянська. Наприклад, вул. Фрунзе (кол. Кирилівська) у Подільському районі вже була за старим звичаєм Кирилівська, а у Куренівському — ще Фрунзе[17]. Це свідчить, що офіційне перейменування вулиць почалося знизу, з райуправ — найнижчого щабля місцевого управління у Києві.

У КМУ між тим у жовтні-листопаді 1941 року відбувалася «війна амбіцій» між відділами впорядкування (керівник Світозар Драгоманов) та пропаганди (керівник Шекерик-Доників), які окремо один від одного розробляли проект перейменувань київських вулиць і майданів на основі українських національних символів, адже поряд з ще багатьма діючими більшовицькими назвами відродилися разом з історичними топонімами й символічні назви вже неіснуючої імперії — Царський, Думський майдани, вулиці Єкатерининська, Столипіна, Левашовська тощо[18].

Зберігся проект перейменування центральних вулиць і майданів Києва, розроблений відділом впорядкування КМУ у листопаді 1941 року[19]. Він включав два типи змін — повернення старих (історичних) та надання нових (символічних) назв. Повернути пропонувалося історичні назви: Андріївський узвіз (кол. узвіз Лівера), Протасів Яр (кол. Степана Разіна), вул. Ірининська (кол. Жореса), Велика Васильківська (кол. Червоноармійська), Львівська (суч. Артема), Володимирська (кол. Короленка) й т. д.

У якості нових символічних топонімів пропонувалися українські та німецькі назви. Зокрема, вулицю Борохова (кол. Малу Васильківську, сучасна Шота Руставелі) планувалося перейменувати на В. Антоновича, Повітрофлотське шосе — на шосе Січовиків, вул. Січневого повстання (суч. І. Мазепи) — на І. Вишенського, вул. Комінтерна (суч. С. Петлюри) — на Є. Коновальця, вул. Кірова (кол. Олександрівська, суч. М. Грушевського) — на І. Мазепи, площу Калініна (суч. Майдан Незалежності) — на Майдан 19 Вересня (Визволення України) та ін., а на знак лояльності до нової влади майдан III Інтернаціоналу (кол. Царський майдан, суч. Європейська площа) передбачалося перейменувати на майдан А. Гітлера, вул. К. Лібкнехта (кол. Левашовська, суч. Шовковична) — на Г. Ґерінґа, вул. Р. Люксембург (суч. Липська) — на генерала Райхенау[20] і т. д.


Присутствений проїзд (з 1955 p. — Володимирський проїзд) та Михайлівська площа (до війни з 1937 р. і після війни до 1961 р. Урядова площа). Київ, 1942–1943 pp. (Alexander Fisher Collection, A. Rudakov, Melbourne, Australia)

У цілому проект нових найменувань вулиць і майданів м. Києва, підготовлений на 21 листопада 1941 року відділом впорядкування КМУ, пропонував повернути 32-м вулицям старі назви, 45-м дати нові українські назви, і тільки п’ятьом вулицям та одному майдану з політичних міркувань планувалося надати імена провідних діячів нацистського та фашистських рухів у Європі. Крім вищеназваних, це імена генерал-фельдмаршала Браухіча (вул. Садова), Беніто Муссоліні (Петровська алея), Анте Павеліча (вул. Мечникова, кол. Кловський бульвар). З цього ряду випадав лише всесвітньо відомий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер, ім’ям якого передбачалося назвати вул. Пугачова (кол. Макарівська)[21].

Планам Київської міської управи щодо перейменування місцевих назв не судилося здійснитися. Зазначений проект перейменування вулиць та майданів м. Києва 29 листопада 1941 року був направлений у відділ пропаганди КМУ для погодження з ним[22]. А вже з 1 грудня 1941 року влада у Києві повністю перейшла від військового управління до органів німецького цивільного управління[23], яке взяло під жорсткий контроль діяльність КМУ, у тому числі у справі перейменувань. За свідченням Я. Шумелди, керівника відділу скарг і пропозицій КМУ у 1941 році, з приїздом до Києва емісарів райхскомісара України Е. Коха одразу помітним став тиск з боку німців на різні ділянки місцевого управління[24]. Це означало, що до міста прибули його дійсні господарі: 1 грудня було ліквідовано відділ впорядкування КМУ, 20 грудня 1941 року — відділ пропаганди[25].

[ Продовження статті ]
[ Закінчення статті ]

——————————
Себта Т. Топонімія Києва і Рівного у 1941–1944 рр.: тенденції і характер перейменувань // Пам'ятки України: історія та культура. — 2013. — № 4 (187). — квітень. — С. 38–51.



[49]
Примітки:
[*] Прикметник символічний у цьому контексті не має нічого спільного з символізмом, популярним напрямком у літературі та мистецтві наприкінці XIX — поч. XX ст., а використовується тут у своєму прямому значенні — те, що символізує собою що-небудь, є символом чогось.
[1] Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі — ЦДАВО) України. — Ф. 3206. — Оп. 2. — Спр. 30а. — Арк. 22зв.
[2] «Die Bevölkerung hat sich im Sprachgebrauch fast durchweg an die alten Straßenbezeichnungen gehalten, die bolschewistischen Umbenennungen also nicht mitgemacht. Bei dieser Sachlage wirkt es eigentümlich, wenn die deutschen militärischen und zivilen Verwaltungsstellen von Thälmannstraße, Liebknechtplatz usw. sprechen, während die einheimische Bevölkerung diese Namen ablehnt». (Änderung von Gemeindenamen in den besetzten Ostgebieten, I 1 d 102-355/41 // Amtsblatt des Reichsministers für die besetzten Ostgebiete. — Berlin, Dezember 1943. — Sammelnummer 1. — S. 6–7).
[3] Umbenennung von Straßen und Plätzen in den besetzten Ostgebieten, II 1 e 1392 // Ebenda. — S. 43–44.
[4] Zentralblatt des Reichskommissars für die Ukraine. — Rowno, den 30. Juni 1942. — Nr. 8. — S. 160 (ЦДАВО України. — Ф. 2077. — Oп. 1. — cпp. 10. — Арк. 42зв.).
[5] Київ 1941–1943: Фотоальбом / упор. Д. Малаков. — K., 2000. — С. 168; Київ 1939–1945: Фотоальбом / упор. Д. Малаков. — К., 2005. — С. 272.
[6] Себта T. М. Топонімічні перейменування в окупованому Києві (1941–1943 рр.) // Київ і кияни. — К., 2010. — Вип. 10. — С. 195–213.
[7] Себта Т. М. Невідомий план Києва 1943 р. // Пам’ятки України. — 2007. — Чис. 1. — С. 106–107.

[50]
[8] Київ 1939–1945: Post scriptum / упор. Д. Малаков. — K., 2009. — C. 220–223.
[9] Військовим комендантом Києва став Курт Ебергард / Kurt Eberhard (1874–1947), генерал-майор, бригадефюрер СС, командир польової комендатури № 195 з 13.05.1941 до 1.07.1942, одночасно військовий комендант Києва з 19.09.1941 до 1.07.1942, покінчив життя самогубством в американському полоні.
[10] Гордиський 3. Українська національна рада в Києві // На зов Києва; Український націоналізм у II світовій війні: 36 статей, спогадів і документів. — Торонто; Нью-Йорк, 1985. — С. 242; Сулятицький С. Перші дні в окупованому німцями Києві // Там само. — С. 162.
[11] Першим головою КМУ було обрано проф. Олександра Петровича Оглоблина (1899–1992). Він обіймав цю посаду приблизно півтора місяця. З 29 жовтня 1941 р. його змінив Володимир Пантелеймонович Багазій (1902–1943). Після арешту В. П. Багазія 19.02.1942 головою КМУ став Леонтій Іванович Форостівський (1897–1974), який залишався на цій посаді до кінця окупації (Дубровіна Л., Малолєтова Н. Діяльність Київської міської управи в галузі бібліотечної справи під час нацистської окупації (1941–1942) // Бібліотечний вісник. — 2003. — № 3. — С. 22; Кучерук О. Володимир Багазій — голова міської управи м. Києва 1941–1942 рр. // Друга світова війна і доля народів України: Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції (Київ, 30–31 жовтня 2006). — K., 2007. — С. 180–194).
[12] Українське слово. — Київ, 19 жовтня 1941. — Ч. 35. — С. 4.
[13] Київська райуправа відала довоєнним Київським сільським районом. Приблизно з лютого 1942 р. вона перестала підпорядковуватися КМУ, а перейшла у відання київського гебітскомісара, котрий опікувався Київською сільською округою (ЦДАВО України. — Ф. 3206. — Оп. 1. — Спр. 106. — Арк. 8).
[14] Печерську райуправу, як і район, було ліквідовано 16 березня 1943 р. (Державний архів Київської області (далі — ДАКО). — Ф. Р-2356.  Оп. 1. — Спр. 165. — Арк. 1).
[15] ДАКО. — Ф. Р-2412. — Оп. 2. — Спр. 206. — Арк. 4.
[16] ДАКО. — Ф. Р-2356. — Оп. 1. — Спр. 50. — Арк. 4–24зв.
[17] Там само — Арк. 13, 18.
[18] Дніпров К. Про Царську площу та «швидкі» темпи Міської управи // Українське слово. — Київ, 4.11.1941 — Чис. 48. — С. 3.
[19] ДАКО. — Ф. Р-2412. — Оп. 2. — Спр. 29. — Арк. 95–98.
[20] Вальтер фон Райхенау (1884–1942) — генерал-фельдмаршал (19.7.1940), командуючий 6-ю армією під час Другої світової війни, війська якої брали Київ, Харків, з 30.11.1941 — командуючий групою армій «Південь».
[21] ДАКО. — Ф. Р-2412. — Оп. 2. — Спр. 29. — Арк. 96–98.
[22] Там само. — С. 95.
[23] В останні дні листопада 1941 р. військова влада активно передавала різні об'єкти у розпорядження німецької цивільної влади. Див., наприклад, повідомлення від 29 листопада 1941 р. про передачу відділом пропаганди Вермахта у розпорядження генерального комісара у Києві місцевих кінотеатрів, або домовленість від 30 листопада того ж року про передачу у розпорядження райхскомісара України усіх об'єктів кіновиробництва (ДАКО. — Ф. Р-2353. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 48, 121–121зв.). Киян про початок діяльності німецької цивільної адміністрації у місті офіційно було повідомлено тільки 14 грудня 1941 р. (Нове українське слово. — Київ, 14 грудня 1941. — Чис. 1. — С. 1).
[24] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід // На зов Києва… — С. 83, 88.
[25] Постанова № 200 від 1.12.1941 (ДАКО. — Ф. Р-2412. — Оп. 2. — Спр. 4. — Арк. 88); постанова № 275 від 19.12.1941 (Там само. — Арк. 13).

Tags:

Leave a comment