?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
Ті, що одійшли (1927) - AMY
81412
81412
Ті, що одійшли (1927)

Ті, що одійшли


Коли мідяні звуки стоголосого Інтернаціоналу дзвінко лунають в осіннім повітрі, лестячи марні полотна багряних стягів, — золотий лист переможні вінки заплітає над головами бадьорих демонстрантів… І крок у крок… крок у крок…

Чуєш, су-урми заграли!..

І голуби на тлі важкої хмарини, й сирена безумного авто, й блищики холодного сонця в чорній калюжі, й усміх бородача-арсенальця — все сплітається в радісний-переможний вінок:

— Чуєш су-урми…

Але раптом безмежні юрби нашорошились, блищики вмерли по чорних калюжах, важка хмарина фіялковим крилом укрила сонце й усміх вмер у бороді арсенальця. Мідяні, стоголосі звуки розпачно вдарили в кам’яниці:

— Ви жертвою в бої нерівнім лягли…

У радісні вінки вплівся хвилевий смуток, туга по тих, що одійшли, що вийшли передчасно з лав переможного пролетаріяту… Багато їх упало смертю звитяжців на барикадах Жовтня, багато головами наклали вже за обставин нових фронтів мирного будівництва… І скільки, скільки, безіменних, що спочивають по братерських могилах, похованих наспіх, з багнетами в задубілих руках та святою вірою в помутнілих очах:

Нехай прокляті ми і світом позабуті,
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
А щастя всіх прийде по наших аж кістках!

Але декого з тої великої, неминучої офіри ми забути не сила. Це ті, що ціле життя, цілий невсипущий труд віддгли за наш День… Поки хвильовий смуток прорізає жалібний марш, най пройдуть їхні постаті перед нашими очима.



Тов. Аїстов. Це перша офіра Жовтневого повстання в Київі. Сам арсеналець, що 20 років простояв над верстатом, він тут-же, в арсеналі й загинув з гвинтовкою в мозолястих руках, захищаючи головну фортецю революції. Тов. Аїстова вбила розривна, юнкерська куля, коли він разом із товаришами відстрілював напад білої зграї…


Після жовтня до Київа завітав січень, що в запалі боротьби вирвав з лав робітництва не одного звитяжця революції. Загинув тоді й Леонід П’ятаков, витриманий революціонер.

Він почав революційну роботу підчас імперіялістичної війни. Коли повернувся р. 1917 з фронту — вже був член партії С.-Д. (б). Приїхавши до Київа він узявся до організації червоної гвардії. Неймовірна простота, щирість та приступність склали йому величезну популярність у Київській залозі. У серпні залога обрала його до Ради Салдатських Депутатів, і тут йому пощастило закласти фракцію більшовиків, у жовтні його обирають до київського комітету й призначають на голову Ревкому для військової роботи. 25 листопаду він уже член краєвого к-ту, а в грудні — член ВУЦВК’у. Та його жвава революційна діяльність звісно не до смаку була чорній зграї офіцерства. Уночі на 25 грудня до його кватири вірвалися гайдамаки й, не давши одягтися, б’ючи прикладами, забрали з собою. Тільки після втечи Центр. Ради, коли в Київі з’явилася радянська влада, — 28 січня 1918 р. невимовно скатований труп тов. Леоніда було знайдено закопаний під мостом і поховано в братерській могилі разом з робітниками, що загинули в боротьбі з Центр. Радою.


Тоді-ж було поховано й Олександра Горовиця. Маючи всього тільки 19 років віку, цей юнак був майже закінчений революціонер з досить великими теоретичними знаннями.

Р. 1915 т. Горовиць уступив до Київського університету, а разом до студентської групи с.-д. інтернаціоналістів. Після лютневої революції він енергійно береться до праці в лавах більшовиків. На квітневій конференції його обрали до парткому, а далі — на члена Ради Робдепутатів. Протягом усього р. 1917 він був один з найактивніших членів Київського К-ту, а також організатором та найулюбленішим керівником печерського району. За жовтневих днів він був одним з керівників у боях проти війська Керенського. Підчас січневого бою з військом Петлюри та офіцерськими бандами, т. Горовиць загинув у передніх лавах повстанців.



Георгія Лівера
забито трохи пізніше, підчас відступу з радянськими загонами від німців, під Ромоданом.

Ще в гімназії Г. Лівер організував революційний гурток молоди, за що його звільнили з 8-ї класи. Р. 1914 він уступив до київської організації РСДРП(б). Р. 1915 його було заарештовано й після дев’яти місяців ув’язнення вислано на «невизначений термін» до Єнісейської губернії. Коли-ж, після революції, він повернувся до Київа, його обрали на члена Подільського райпарткому та на голову спілки водників. У боротьбі з меншовиками та есерами за вплив на пролетаріят — Г. Лівер був у перших лавах. За днів звитяжської боротьби з Керенщиною та Центр. Радою — він був і рядовий боєць і керівник.


Ісаак Крейсберг (Георгій), народився в бідній київський родині р. 1896. Підпільну революційну роботу він почав р. 1913, а р. 1915 його було заарештовано за агітацію серед війська й засуджено до каторги на 2 роки й 9 місяців, звідки звільнила його тільки лютнева революція. З того часу він стає за майже незмінного секретаря КК РСДРП(б) та члена Виконкома Київської Ради.

За днів жовтня його, разом з иншими товаришами, заарештували юнкери, а після звільнення він знову з усією своєю енергією кинувся у вир боротьби. За днів січневого повстання, він в осередкові подій — у штабі повстання. У травні р. 1918 почалася блискучіша доба його революційної роботи. Він невтомно працює, як нелегальний організатор та керівник у Одесі й не кидає цієї роботи аж до смерти. На 1 з’їзді КП(б)У його обрано до ЦК, він повертає до нелегальної роботи на Україну, а коли радянське військо почало наступ на Харків, їде до Катеринослава й організує там повстання. Розгром цього повстання примусив його перебратися до Полтави, де ще були петлюрівці, й тут на селянському з’їзді, в січні р. 1919, його пізнали, як більшовика, заарештували, дуже побили й розстріляли.


Всеволод Довнар-Запольський з 14 років розірвав зв’язок з буржуазною родиною і цілком піддався роботі що-до організації нелегального гуртка шкільної молоди. Року 1916 йому пощастило об’єднати низку окремих гуртків до так званого «КУК» — («Кружок Учащихся Киева) та налагодити видання газети «Голос Середньої Школи».

3 перших-же днів революції т. Довнар стає до лав більшовиків, іде до робітничих районів, до провадить агітацію за пролетарську диктатуру. Він має широку популярність серед робітників, особливо на Шулявці. В жовтневі дні т. Всеволод опліч з робітниками б’ється в рядах повстанців. За січневих днів він один з керівників повстання. Під тиском окупаційного німецького війська т. Всеволод відступає з революційною арміею. Року 1919 він повертається до Київа, де його обирають на члена Губкома і доручають йому керувати інструкторською роботою. Підчас евакуації Київа т. Довнар приїздить для підпільної роботи до Гомелю, де й умирає від сипняка 21 квітня 1919 року, маючи 22 роки віку.


Іван Смирнов (Микола Ласточкін) — популярний діяч Київських робітничих організацій. 3 професії  — кравець, він насамперед, висунувся, як відданий робітник своєї профспілки.

На початку війни його заарештували й вислали до Єнісейської губернії, звідки він повернувся після революції. Повернувшися сюди, він знову кидається у вир політичного життя, його обирають на секретаря Київської Ради Профспілок. Незабаром він організує й переводить з успіхом загальний страйк кравців. Наприкінці р. 1917 Його обирають на голову Київської Центр. Ради Фабзавкомів. Коли прийшла радвлада, він стає за члена Виконкома Київської ради, разом із тим працюючи в комуністичних організаціях. На кінець свого життя тов. Смирнов з революційним гуртком провадить агітацію серед війська імперіялістичної коаліції в Одесі, де білогвардійці живим кинули його до моря напередодні приходу радянського війська.


Микола Лебедев народився р. 1887. Р. 1907, будучи студентом у Київі, він активно працював у лавах С. Д, за що його було засуджено до 2-х років ув’язнення. Відбувши кару він виїхав до Петербургу.

На початку р. 1917 М. Лебедев увіходить до лав Київської більшовицької організації, де не шкодуючи сил працює на користь пролетаріяту. Ось він випускає орган Київської організації. «Голос С.-Д.», як секретар, редактор, коректор… Ось він за головне колесо в урядовій газеті Народнього Секретаріяту «Вістник», а підчас наступу німців він увесь час на фронті видає «До зброї», за критичних хвилин замінюючи перо на рушницю. Далі М. Л. стає на чолі журнала «Комуніст», а ще далі працює і «БУПР’і». На цьому пості він і вмер від сипняка 4 квітня р. 1919.


Олександер Ластовський, син робітника й сам робітник-друкар, з усім запалом юнака-пролетаря взявся до революційної більшовицької роботи. Ще до революції він відбув 2 заслання та каторгу, що відібрало йому здоров’я. Але не дивлячись на сухоти, О. Л. береться до активної партійно-професійної роботи, борячись за диктатуру пролетаріята. За січневих подій р. 1918 він б’ється поряд з робітниками й нелегально видає газету Губ. Бюра, орган Київської організації. У підпіллі директорії, він працює як член виконкому Ради. Кінець-кінцем він Бюра Губкома, член президії ГВК, голова Ради профспілок… Напередодні вступу до Київа поляків р. 1920, т. Ластовський виїхав до Катеринославу, де й умер виснажений боротьбою й царськими в’язницями.


Євгенія Бош народилася р. 1879. Р. 1908 вона вступила до партії більшовиків, де й працювала активно до самої смерті. Царський суд за революційну роботу заслав її р. 1914 до Сибіру, звідки їй пощастило втекти через Японію до Швейцарії, де вона береться до праці за керівництвом Леніна.

Після революції Є. Б. повертає до Київа й працює тут, як член парткому та ради. Й далі — невтомний шлях боротьби: більшовизація 2-го гвардійського корпусу, організація першого радянського уряду України, робота члена ЦВК та нар. секретаря внутр. справ, запровадження радянської влади на місцях р. 1918, праця серед селянства й організація партизан проти німців… Хвороба перериває після цього її діяльність і далі ми бачимо вже Є. Бош, як члена Пензенського Губкома, й наприкінці р. 1918 як члена Реввійськради 11-ої армії в Астрахані. Ось вона вже член Ради Оборони Литовсько-Білоруської Республіки, а р. 1919 — на денікинськім фронті. З року-ж 1920—21 в ЦК, Всеробземлісу. Р. 1921 хвороба серця примушує Є. Б. їхати лікуватися за кордон, звідти вона повернулася трохи зміцнивши й пише книгу «Рік боротьби», де змальовує події 1917 р. та початку 18-го, головне в Київі. Останніх років недуга не дає їй змоги працювати активно й перехід з кипучої діяльності та боротьби до неробства так упливає на неї, що вона сама відбирає собі життя… Вона вмерла з глибокою вірою в остаточну перемогу пролетаріяту…


Остання втрата Київського пролетаріяту та й усього СРСР — це смерть Андрія Іванова, що сталася цього року.

Андрій Іванов народився р. 1889 в незаможній селянській сім’ї Костромської губернії. Закінчивши сільську школу, він, маючи 15 років віку стає на роботу до залізниці як «обтиральщик» вагонів. Революційною роботою почав цікавитися А. I. після першої революції, беручи участь у праці гуртків молоди, а далі робітничих на фабриках с. Струніно й Келорово. Тут з його й робиться справжній більшовик. Року 1909 він уже відбуває сьомимісячний арешт, а дальших років, працюючи за токаря на заводі Устрицева в Бутирках, розвиває широченну партійну роботу. Р. 1916 А. І. мобілізували до армії й надіслали до Київського арсеналу, де 6ракувало кваліфікованих робітників. Живучи цей період свого життя за дуже поганих умов, він не кидає революційної діяльности. Тоді-ж він дістав і сухоти, що аж цього року припинили його, сповнене боротьбою, життя.

Після революції його відразу обирають на члена Виконкома Ради та висувають на керівну роботу більшовицькій організації. Він бере активну участь і в Виконкомі, і в Ревкомі в справі готування Київського Жовтня, в озброєнні робітників то-що. Він керує повстанням арсеналу і в дні Жовтня, й у дні січня. Після наступу німецької реакції Київський пролетаріят побачив у себе А. І. уже р. 1919 як одного з перших голів ГВК. Р. 1921 А. I. обрано на секретаря ВУЦВК’у та на голову Харківського ГВК. 3 р. 1922 він голова ОВК Одеського. а а того-ж року й член ЦК КП(б)У. Р. 1925 його обрано на члена президії ЦВК СРСР та на секретаря Союзної Ради й він виїздить до Москви. Талановитий, досвідчений практик радянського будівництва, він оддає цій відповідальній роботі всі свої сили, поглиблюючи разом із тим свої теоретичні знання. Останні роки свого життя він горів неймовірною енергією та потягом до невсипущої праці. Ідучи з доручення партії до Коломни, т. Іванов застудився й незабаром помер.

***
Хвилевий смуток, туга по тих, що полишили лави бойців, тане під промінням Сонця, що так несподівано впали на дужі рамена безмежних юрб юних і молодих, а мідноголоса оркестра — крок-у-крок!

— Чуєш су-рми загра-али!..

Б.

—————
Ті, що одійшли // Пролетарська правда. — 1927. — № 255 (1868). — 6 листопада. — С. 10.

Tags: ,

Leave a comment