?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Previous Previous Next Next
Величні й прості (1928) - AMY
81412
81412
Величні й прості (1928)
[1]

ВЕЛИЧНІ Й ПРОСТІ

Листопад і грудень. Ці місяці що роками нагадують українським пролетарським письменникам і пролетарській літературі за рани, що ятряться гарячою кров’ю.

В ці дні, схиляючи свої прапори над славними могилами, пролетарська література повинна твердо пам'ятати одне: посилювати інтенсивність свого розвитку, поглиблювати свою роботу, поширювати свій вплив на читача. Тільки тоді ми будемо гідні своїх фундаторів, що своєю працею й життям завоювали нам право жити й працювати. Насичуючи свою творчість глибокою пролетарською ідейністю та удосконалюючи формальне оброблення матеріялу, ми цим самим виконаємо соціяльне замовлення нашої доби. І кожен робітник „словоливарного цеху“ повинен завжди брати собі за зразок енергійність і молодечу запальність Чумака, «беззаветную“ хоробрість А. Заливчого, філософський роздум й твердий спокій Гната Михайличенка та повсякденну, самовіданну, незламну працю Василя Еллана. Бути ентузіястами, що для революції й соціялістичного будівництва зроблять все, навіть більше людських сил, як це робили й горіли смолоскипами життя й боротьби „перші хоробрі“.

Сьогодні минає 10 років загибелі на засніжених вулицях сонного Чернигова Андрія Заливчого, 9 років зі дня розстрілу Гната Михайличенка й Василя Чумака рукою гвардійського офіцера в лакових рукавичках й затягнутого в „рюмочку“. Останього з перших Василя Еллана вже три роки немає. Він дожив до початку здійснення своєї мети, надлюдською працею в будівництві розстрілюючи сам сам себе, поки „перебої серця“ не дали „провалу“ й поклали його в передчасну труну.

Вони жили. Це просто так, бо мали право сказати про себе: Революція і ми — неподільні. Революція зростила їх, викохала й „усиновила“. Вони своє життя й свій поетичний талан офірували революції. Незламні, непоборні, нещадні до ворогів й в той же час прості й ніжні в стосунках з товаришами й друзями, вони стояли в перших шеренегах бойців.

Інтелігенти — революціонери професіонали, в оточенні селянства, на початку своєї революційної діельности, сутикаючись лише в селом, не знаючи пролетаріяту, вони не могли зразу прийти до лав КП(б)У. Потрібен був час, щоб остаточно витруїти з їх свідовідчування й
світосприймання національну романтимолодих літ, з заміною її соціяльною. Це й призвело їх до де-яких помилок. Проте, стоючи на чолі „Лівобережників“ вона одразу виявили велику революційну свідомість в багатьох, дуже пекучих і актуальних питаннях того часу. Вони гостро виступали проти зоологічного шовінізму. Діяликтичний розвиток лав К.П.(б)У., до-речи й керівництво К.П.(б)У. виправило де-які помилки 18 року що до національного питання.

Але тільки В. Еллан дожив до здійснення мрії Г. Михайличенка й А. Заливчого про об’єднання всіх комуністичних сил навколо авангарду українського пролетаріяту К.П.(б)У. Не тільки дожив, але й активно сприяв цьому влиттю, поборюючи праві націоналістичні тенденції серед боротьбистів.

Не велика й навіть ще й досі не зібрана творчість першої фаланги, бо саме життя їх найкраща творчість — творення революції. Це найвеличніша „пісня-пісень“, поема із поем, найхудожніший твір нашої доби. Ця творчість є підмурок, на якому збудовано грандіозний будинок пролетарської літератури. Цю творчість мусить знати кожен, хто працює на культурному фронті. Творчість „чотирьох“ допоможе нашому молоднякові усталити свій світоогляд і зрозуміти велич доби. Не багато лишилося в живих „соратників“ „першого призову“, стираються в пам’яті деталі їх життя. Наше завдання зібрати всі документи й матеріяли, що єдиними річовими доказами залишились про ці величні постаті. Зібрати спогади друзів і товаришів по роботі. Багато цих матеріялів загинуло під час бурхливих „змін влад“ в засмічених і залитих кров’ю комунарів кімнатах контр-розвідок. Та й те, що лишилося не зібране. Швидке до праці, бо час не жде, руйнує він людську пам’ять і забирає в небуття не такі то й численні ряди друзів і товаришів.

Колись В. Бєлінський писав в своїй статті про О. Пушкіна: „минуло десять років, зо дня смерти, а ми ще й досі не маємо повної збірки творів“, Так повільні часи доби „неістового“ Вісаріона й наші аеро-льоту не зрівняти. На жаль і нам на сором гіркою істиною бренять ці слова. Були анонси, а чи маємо ми зараз повні збірки творів А. Заливчого, В. Чумака, Г. Михайличенка, В. Еллана? З болем треба відзначати недбайливість радянського суспільства й зокрема літературних кіл, що й досі, окрім анонсів нікого цього не зроблено. Навіть всебічної критичної оцінки їх творчости не маємо. Лише поодинокі товариші: А. Хвиля, В. Коряк, Б. Коваленко, Самусь дали перші спроби оцінки їх доробку.

Навпаки ми маємо спроби в кращому разі не марксистського тлумачення, а то й просто намагання спаплюжити творчість цих товаришів. Повне видання їх творів раз на завжди відбило-б охоту в „людців від критики“ пробувати на цьому свої сили, щоб заслужити пошану у ворожих, сумнівної якости „метрів“. І цілком справедливо марксистська критика дала таким людцям по руках.

Творчість „перших хоробрих“ дає багато матеріялу для обговорення. Згадуються слова В. Еллана, про те, як у нас провадять дослідчу роботу:

… „про Рігельмана (Великого сановника і пана),
Про „житіє святих Бориса й Гліба“.
Про гамазеї хліба
У тисячу сімсот — і ще якомусь — році,
Про фрескі у соборах, про пророців,
Про будівництво в Сірії, у Хінах,
В Єгипті, Індії й других таких країнах“.


Марксистській критиці й марксистам літературознавцям в першу чергу треба взятися за студії по вивченню творчости піонерів жовтневої літератури. Слід за цю роботу взятися кабінету Радянської літератури при Інстітуті Тараса Шевченка. Нехтуванню й відкладанню цієї справи треба покласти край.

Радянська суспільність майже що року святкує ювілей письменників, як-то: Ів. Франка, М. Коцюбінського, Лесі Українки. Ні скільки не зменшуючи ваги цих письменників і потреби влаштовувати відповідні свята, треба зняти питання перед суспільністю про широке святкування фундаторів пролетарської літератури, що своєю творчістю близчі нам і живуть у сьогоднішній борні.

Ми не „Івани непомнящі“, і тому дуже відрадним явищем, поки-що одиноким, є влаштування Київським ІНО вечірки, присвяченої пам'яти В. Чумака й Г. Михайличенко. Хай же цей початок, що його беруться зробити Київські іновці не залишиться „гласом вопіющого в пустелі“. Радянська суспільність, і в першу чергу комсомол, мусять це поширити й поглиблити. Треба встановити революційну традицію й святкувати з року в рік їх роковини.

В Київі ми маємо багато культурних установ. А чи одна з них носить ім’я тих, хто зі зброєю в руках будував цю культуру. Нарешті що зробив Київський Істпарт і Музей? Нічого не зробили щоб зібрати матеріяли про цих письменників. Це як найкраще ілюструє тезу про недбайливе ставлення до їх як політично громадських, так і літературних діячів.

Коли пролетарські літературні кола збираються святкувати п’ятиріччя свого існування на Правобережжі, то не треба забувати тих, хто покропив своєю кров’ю ці лани й міста, які дали потім гарний врожай. Тепер з певністю можна сказати, що справу, яку розпочала оця велична й проста „четвірка“, буде доведено до кінця — себто пролетарська література дійде своєю творчістю права на гегемонію в сучасній літературі.



М. Шеремет.

Смерть А. Заливчого

(Фрагмент з поеми).

Ранок замерзлий був.
Сковані калюжі.
Можна вільно по них ходити.
Та не проїдеш панцерником дуже
через багнети
                         бандитів.

Наче в лісі дикий кабан
іклами шлях прокладав —
кулеметами,
панцерник близько не підпускав банд,
смерть
             і смерть
                        розсипаючи
                                     з трепетом.

З-за переулків,
                парканів,
                            вікон

думали: дошкулити кулями, —
цілячись панцернику в віко,
єдине
         місце
                 відтулене.

Звір невразливий повертав у вуличку, —
вниз по вулиці й до своїх…
Раптом,
        ніби
               ноги
                       намуливши
став
      спотикатись
і
     ліг…
Ловці обнаглішали.
З-заду і спереду
                  крики злорадні:
„Гі-гі“!
          „Го-го-го“!
Дверці видкрились назустріч смерти —
скочив Заливчий і
                    біго-ом…

Думка:
з наганом до Стрижня1)
Там порятунок…
Товариші…
Тільки подумав —
                 упав
                        підрізаний,
обличчям
             у м’якиш
                       шин…



Десь необроблено новели…
Ненаписано томи…



Шофер, в машині змерлий,
кулею
            скнів.





—————
1) Річка в Чернігові, де стояв загін А. Заливчого.



—————
Літературна газета. — 1928. — № 23 (41). — 1 грудня. — С. 1.

Tags:

Leave a comment